Олег Авраменко - Всі Грані Світу

— Ну що ж, — промовив я після тривалих роздумів. — Схоже, іншого виходу немає. Хоча я не в захваті від перспективи знову зв’язуватися з Леопольдом.

— Я теж не радію, — сказала Інна. — Але ми справді не маємо іншого виходу. Доведеться ризикнути…

Результатом подальшого обговорення був чіткий, продуманий в усіх подробицях план, а також твердий намір будь-що здійснити його. Лишалося тільки сподіватись, що Леопольд після того, як переніс нас на Ланс-Оелі й виконав таким чином закладену в його підсвідомість програму, не позбувся своїх прихованих талантів.

Спочатку ми планували повернутися на Землю, проте згодом, хоч і дуже неохоче, відмовилися від цього наміру. Ми не знали, як часто інквізитори відвідують Основу, і навіть якщо декотрі з них мешкають там постійно, то не афішують своєї присутності, і нам буде нелегко їх відшукати. А перспектива давати оголошення на зразок: „Ґраф та ґрафиня Ланс-Оелі, спадкоємці верховного короля Граней і господарі кота-перевертня Леопольда Лансоельського, шукають контакту з керівництвом Інквізиції,“ — нас абсолютно не влаштовувала. Тому ми, примирившись з тим, що рідні ще довго вважатимуть нас зниклими безвісти, вирішили шукати вихід на Грані, де маґія — цілком звичне явище і де про Інквізицію знають усі, від старого до малого.

Кінцевою метою спроби телепортації ми обрали Аґріс. По-перше, ця Грань, хоч і не прилягала до Контр-Основи, мала зоряне небо, дуже схоже на небо Ланс-Оелі — а якраз зорі ми й збиралися використати за орієнтири. По-друге, розрахункова тривалість подорожі до Аґріса, навіть за максимальної девіаціі, не перевищувала трьох тижнів. А по-третє, Аґріс був досить цивілізованим світом, і поблизу Альбіни, столиці королівства Ліон, пролягав трактовий шлях, по якому лише за місяць (а в масштабах Граней це було небагато) можна дістатися до Лемоса, де, за твердженням „Реєстру“, розташовувалася прецепторія, тобто штаб-квартира, місцевого командорства Інквізиції.

Між іншим зауважу, що впродовж п’яти днів ми перебирали різні Грані, аж поки натрапили на Аґріс. Для нас це була справжня знахідка: якщо сумістити зоряні карти Ланс-Оелі й Аґріса таким чином, щоб збігалися їхні астрономічні координати, то вийде, що Кер-Маґні й Альбіна знаходяться майже поруч, за якихось п’ятсот кілометрів одне від одного. Це було дуже важливо, оскільки інших орієнтирів, окрім зоряного неба, ми не мали і не могли довільно задати точку виходу з Колодязя — її широта й довгота мусили відповідати точці входу на Ланс-Оелі.

Наступного дня за сніданком я наказав Суальді зібрати для нас речі в дорогу. Вона не виявила ніякої цікавості до того, куди ми зібралися їхати (ідеальна служниця!), лише запитала, коли ми вирушаємо і чи тривалою буде подорож. На перше запитання я відповів, що сьогодні ввечері, а на друге — що не знаю, може, кілька місяців, а може, завтра й повернемось; таким чином я перестрахувався на випадок невдачі. Суальда мовчки подалася виконувати мій наказ.

Потім я підписав едикт, згідно з яким на час нашої відсутності доручав управління ґрафством державному радникові Ервіну Оріарсу, дядькові Шако (шкода, що не маю можливості ближче познайомити читача з цим вельми гідним і мудрим чоловіком).

І ще один епізод останнього дня нашого перебування в Кер-Маґні. Я зважив, що, вирушаючи в далеку подорож, варто взяти з собою справжню бойову зброю. У моїй спальні висіла придворна шпага, яку я іноді чіпляв собі до пояса і красувався перед підданими Проте вона явно не годилася для серйозних справ, тому в супроводі Шако я спустився до зброярні, розташованої в підземеллі будинку.

Там зберігалося багато мечів, шпаг, кинджалів та іншої холодної зброї, зате не було жодного пістолета, рушниці чи принаймні мушкета. Втім, їх і бути не могло: як я вже знав з книжок, на Гранях навіть учень сільського відуна здатний підпалити на відстані порох і підірвати будь-яку вибухівку. А тому носити вогнепальну зброю було надто ризиковано.

Майже відразу в око мені впав одноручний меч, що висів на стіні в найвиднішому місці між двома обтягнутими видубленою шкірою щитами. Його ефес та піхви було оздоблено скромно, але майстерно і з неабияким смаком.

— Краще не треба, пане ґрафе, — попередив Шако, збагнувши мій намір. — Цей меч належав Метрові.

— А тепер він належить мені, — сухо відповів я і взявся за руків’я…

Певніше, тільки торкнувся його. Враз мене ніби пронизало електричним струмом високої напруги; я весь здригнувся і відсмикнув руку.