Олег Авраменко - Всі Грані Світу

— Ну ось! — сказав хлопець. — Я ж вас попереджав. Цей меч належав Метрові. Лише він міг тримати його в руках.

— І більше ніхто?

— Ну, одного разу я бачив, як його брав до рук великий інквізитор. Проте спершу він щось із ним робив, здається, накладав захисні чари. А той командор, що повідомив про Метрову смерть, хотів забрати меча з собою, посилаючись на реґентове розпорядження, але навіть не зміг зняти його зі стіни. Промучився понад дві години, сердито сипав чортами, та зрештою пішов ні з чим, облизавши макогона.

Проте я був упертий і відступати не хотів. Перепробувавши всі відомі мені захисні чари, навіть проти зурочення, я мусив змиритися з тим, що меч, попри всі мої намагання, так і не визнав мене своїм новим господарем.

Визнавши свою поразку, я обрав собі інший меч — легкий есток [7] Есток — одноручний меч часів Пізнього Середньовіччя й початку Ренесансу; його лезо було пристосоване для завдання не лише рублячих, але й кóлючих ударів. зі зручним руків’ям та срібним клинком (особливі маґічні домішки робили цей м’який метал твердим і міцним як сталь). Зовні він нічим не поступався Метровому мечеві, навіть був багатше оздоблений, проте не викликав у мене такого святобливого захвату і пристрасного, нездоланного бажання володіти ним.

Також я прихопив два кинджали для себе й Інни, півдюжини метальних ножів та арбалет із запасом стріл — мало що може трапитись у дорозі, а зайва зброя ніколи не завадить.

Перед самим від’їздом я зробив ще одну спробу вмовити Інну пересісти в чоловіче сідло, але й цього разу зазнав фіаско. Моя дружина не визнавала штанів ні під яким соусом — буцімто з естетичних міркувань. Чомусь Інна взяла собі в голову, що вони їй не пасують, і стояла на своєму, хоч ти лусни. (А втім, може, й справді не пасують; нічого напевно я стверджувати не міг, бо за час нашого знайомства ніколи не бачив Інну в штанях.) На Основі її улюбленим вбранням була куца спідничка з чорними колготками, а на Ланс-Оелі вона приохотилася до розкішних довгих суконь з пишними спідницями і навіть у дорозі не хотіла розлучатися з таким милим її серцю образом феодальної принцеси. Коли ж я спробував наголосити на суто утилітарному аспекті зміни вбрання, переконуючи, що так буде швидше й зручніше, Інна розсердилась і катеґорично заявила, що ні за які скарби світу не надягне штанів, а про те, щоб сісти в чоловіче сідло, й мови бути не може. На цьому суперечка скінчилася. Мені довелося змиритися з тим, що через безглузду забаганку моєї дружини, яка корчила з себе шляхетну пані, наша подорож триватиме довше, ніж ми планували.

Об одинадцятій вечора ми виїхали з Кер-Маґні й вирушили на захід, аж поки садиба й ліс зникли за обрієм; тепер ніщо не затуляло нам небосхилу. Зупинившись, ми посходили з коней, зняли з них поклажу й обернули їх на котів. Я взяв Леопольда на руки й повернувся в напрямку, протилежному до того, куди дивилась Інна. Ми повідкидали назад голови, щоб охопити поглядами якомога більшу ділянку неба.

„Ти готовий, Владе?“ — подумки спитала Інна.

„Так.“

Ми встановили між собою тісний ментальний контакт; тепер я бачив не лише своїми очима, а й жінчиними.

„Починаймо!“

Значну частку своєї уваги я зосередив на чаклунському камені, вправленому в мій перстень, „витяг“ звідти точне зображення зоряного неба Аґріса на довготі й широті, що відповідали нашим, наклав його на видиму ділянку неба Ланс-Оелі і сполучив зорі-аналоґи тонкими прямими лініями червоного кольору.

Тим часом Інна обережно торкнулася Леопольдового розуму і стала легенько підштовхувати його до дій. Ми вже знали, як відкривати Колодязь, але самого знання було замало. Здатність керувати силами такого високого рівня в нас ще не прокинулася; єдина надія була на закладену в підсвідомість кота програму…

— Вперед! — гукнула Інна і подумки, і вголос.

Як і попереднього разу, світ потьмарився в наших очах, і ми втратили відчуття часу та простору. Ми провалились у безодню і стрімко полетіли вниз. Усе наше єство пронизував крижаний холод небуття. Нас з запаморочливою швидкістю несло в Невідомість, ні поворухнутись, ні озватися ми не могли…

Утім, цього разу ми були готові до таких неприємних відчуттів і протягом усієї подорожі залишалися при тямі, хоч це було нелегко. Нарешті спливли довгі, мов вічність, хвилини пітьми й тиші, і наш політ раптово припинився. „Приземлення“ вийшло навдивовижу м’яким: ми просто відчули ґрунт під ногами, і нам навіть не довелося докладати зусиль, щоб утримати рівновагу. Тієї ж таки миті почулося злякане нявчання Лаури і плаксиві докори Леопольда, який розпікав нас за чергові, за його висловом, „коники“. Ми знову могли розплющити очі — і, розплющивши їх, побачили над собою зоряне небо Аґріса.