Олег Авраменко - Коли дивишся в безодню

Розміри Забороненої Зони були чималенькі — її діаметр складав близько двох тижнів шляху Трактовою Рівниною для найдосвідченіших чаклунів. Але й за офіційно втановленими межами Зони ще не скоро можна було зустріти густонаселені райони — ближче Основи активність нечисті зростала, а люди воліли оселятися там, де спокійніше. До прикладу, якщо в радіусі тижня шляху від Вічного Міста, у так званому Золотому Колі Імперії, мешкало понад трильйон людей (уявіть лишень цю цифру!), то сукупна чисельність населення всіх Граней, що знаходилися на такій або меншій відстані від зовнішньої межі Забороненої Зони, не перевищувала двадцяти мільярдів, до того ж дев’яносто відсотків з них проживали поблизу Головної Маґістралі — єдиного на світі прямого тракту, що вів від Вічного Міста майже до самої Основи. Тож цей реґіон (за винятком, певна річ, околиць Маґістралі) можна було сміливо вважати цілковито диким та пустельним, і Владислав мав усі підстави порівнювати Істру із Тмутороканню.

— Істра, — замислено повторила я. — Знайома назва.

Владислав похитав головою:

— Не думаю, що ти чула про цю Грань. А назва знайома тобі ще з Основи, де є ціла низка схожих топонімів, зокрема півострів Істрія. Корінь „істр“ є загальнослов’янським, він походить від стародавнього племені істрів, що вважали себе дітьми Стрибога й жили на березі ріки Істр — нині Дунай. Що ж до назви Грані Істра та її мешканців, істрійців, то вона виникла від їхнього леґендарного вождя на ім’я Істрик, який півтори тисячі років тому привів свій народ на цю Грань — за переказами, із самої Основи. За даними перепису семирічної давнини, на Істрі мешкає близько сорока мільйонів людей, країна складається з кількох десятків князівств, які часом дружать, часом воюють між собою, а здебільшого перебувають у проміжному між війною та миром стані. Суспільний устрій — патрархально-феодальний, суто аґрарна економіка — землеробство і тваринництво, головні торгівельні партнери — кілька сусідніх, таких самих провінційних Граней. Мова — істрійська, за імперською класифікацією належить до ґрупи архослов’янських. Офіційна реліґія — несторіанське християнство [1] Несторіанське християнство (несторіанство) — течія у християнстві, заснована у Візантії Несторієм, патріархом Константинопільським (428-431 рр). Засуджена як єресь на Ефеському Соборі 431 р. ; є також християни інших конфесій, юдеї, зороастрійці та мусульмани, до яких панівна церква ставиться цілком толерантно. Це все, що сказано про Істру в „Реєстрі населених світів“.

— А в архівних матеріалах? — запитала я й виразно поглянула на принесену чоловіком папку.

Владислав відкрив її, із сумнівом подивився на купу паперів у ній, потім рішуче закрив.

— Тут інформації набагато більше, але переважно вона має загальний характер. Про людей, що, вочевидь, є моїми родичами, і про дитину… коротше, про мене малого, згадується лише в кількох місцях. У нас залишилося мало часу, тому буде краще, якщо я своїми словами розповім про найголовніше, а згодом ти вже сама ознайомишся з рештою матеріалів. Домовилися?

Оскільки часу справді лишалося небагато — до урочистого прийому на честь групи провінційних монархів, що прибули до Вічного Міста для зустрічі нового тисячоліття, залишалося менше години, а Владиславові ще слід було належно вдягтися перед церемонією, — я погодилася, і він почав розповідати:

— Одне з істрійських князівств, не найбільше, але й не найменше, називається Верховина. Назва говорить сама за себе — це гірський край, його мешканці займаються здебільшого вівчарством і лісовим господарством. Двадцять сім років тому правителем Верховини був князь Властимир, що мав двох синів і двох дочок. Найменшій з них, Мар’яні, на той час минуло чотирнадцять, і в такому юному віці вона вийшла заміж за свого двоюрідного брата Огнеслава, що був лише на рік старший від неї. Найпевніше, цей шлюб був вимушений — на Істрі не заведено так рано одружуватися, та й подружні стосунки між двоюрідними родичами там не схвалюють. Гадаю, що ніжна дружба двох молодих людей зайшла надто далеко, і князь, коли довідався про це, мусив їх негайно одружити, щоб запобігти скандалові. А може, все було інакше, та хоч там як, а наприкінці весни 1974 року Мар’яна та Огнеслав одружилися. Через кілька місяців, у ніч з двадцятого на двадцять перше грудня у них народився син, якого назвали Володиславом, на честь дуже шанованого на Істрі святого… Отже, якщо все підтвердиться, мені доведеться звикати до нового дня народження. А от ім’я змінювати не стану. Зрештою, Владислав і Володислав — одне й те саме. Це тобі не Інна та Інґа.