Олег Авраменко - Коли дивишся в безодню

Не можна сказати, що я не намагалася цього зробити. Я аж ніяк не бездушна, ні — бо інакше не переймалася б так через своє ставлення до рідної мені людини, не мучилася б від того, що мені лише на превелику силу вдається називати його батьком. Я почувала до нього глибоку повагу та щиру симпатію, а також жаль до його нелегкої долі — все це збереглося ще від часу нашого знайомства, коли я не знала, що він мій батько. Проте виникненню глибших почуттів, продиктованих нашим родинним зв’язком, дуже заважала відстань між нами. Ні листи, ні навіть розмови наживо не могли замінити щоденного особистого контакту, коли ти бачиш людину в різних ситуаціях і сприймаєш її такою, яка вона є. Тільки так я могла пізнати батька, а пізнавши — полюбити.

Герцоґ, звичайно, любив мене й без цього. Але він любив у мені не дорослу двадцятирічну Інну, а маленьку дівчинку Інґу, яку любив ще до її народження. Він любив у мені мою матір Аліабелу, на яку, кажуть, я дуже схожа. Зрештою, він любив мене з потреби бодай когось любити; любив тому, що в його житті, розчавленому між жорнами Добра та Зла, більше не лишилося нікого, крім мене. Я виявилася єдиним промінцем світла в його похмурому царстві відчаю й безпросвітності, він полюбив мене просто за те, що я є, і зараз у цій любові бачив сенс свого подальшого існування. Йому також слід краще пізнати мене, щоб любити не як ідеал, а як живу людину з плоті та крові. Він сам хотів цього — і водночас боявся…

Ще у вересні, коли герцоґ учергове відклав свою поїздку до мене, я вирішила схитрувати й надіслала всім найближчим родичам на Аґрісі, як з батькового, так і з материного боку, запрошення приїхати до Вічного Міста на різдвяні та новорічні свята. Тут уже, думала я, він ніде не подінеться. На жаль, моя хитрість не спрацювала: наприкінці жовтня, якраз напередодні від’їзду, в герцоґа з’явилися вагомі причини ще на тиждень затриматися на Аґрісі, він переконав решту запрошених родичів не чекати його, а вирушати в дорогу, пообіцявши, що неодмінно наздожене їх, і залишився в Шато-Бокері разом із Сандриним братом Маркеджані, що мав повести його по Трактовій Рівнині.

Коли я отримала цю звістку, то відразу зрозуміла, що за тиждень виникне нова проблема, потім ще одна і ще — а тоді герцоґ напише, що вже ніяк не встигне до Різдва та Нового Року, й запропонує перенести візит на пізніший термін, скажімо, на Великдень. Так воно, власне, й сталося. В результаті на свята до мене понаїхало три десятки дядьків, тіток, кузин та кузенів різного ступеню кревності, зокрема й король Ліону Ґуннар, а от найближчого родича, батька, не було…

Переконавшись, що герцоґ може зволікати з поїздкою до скону, я врешті не витримала і на початку грудня запропонувала Владиславу самим з’їздити на Аґріс. Мій чоловік сприйняв цю ідею з великим ентузіазмом і заявив, що охоче відвідає місця нашої „бойової слави“. На відміну від мене, він досі не призвичаївся до придворного життя, і перспектива провести кілька місяців „на волі“ видалася йому надзвичайно заманливою.

Фернц Карой поставився до мого бажання відвідати батька з розумінням і не мав проти цього жодних заперечень. Він сказав, що й сам хотів запропонувати нам поїздку по Гранях — як для розширення нашого кругозору, так і для того, щоб чимбільше людей (і не лише імперських підданих) змогли побачити майбутніх правителів Священної Імперії. Реґент запевнив, що нашим планам погостювати місяць чи півтора в герцоґа це нітрохи не завадить, тільки й того, що після відвідин Аґріса ми не поїдемо прямісінько до Вічного Міста, а вирушимо в тривалу подорож звивистим маршрутом, що мав пройти через густонаселені райони. Ми, звичайно, погодилися, дату від’їзду було призначено на другу декаду січня, і в своєму останньому листі до герцоґа я вже повідомила, що орієнтовно на початку березня прибуду на Аґріс…

Швиденько відкараскавшись від придворних, я вирішила навідатися до короля Ґуннара та королеви Матильди, з якими вже встигла здружитися, і в їхньому приємному товаристві дочекатися, коли звільниться Владислав. Проте з’ясувалося, що ще годину тому вони вирушили на Грань Капітолію оглянути тамтешні історичні пам’ятки і мали повернутися лише по обіді. Коли я дізналася про це, то спересердя усамітнилася в своєму кабінеті і, порушивши власне ж правило не займатися на свята точними науками, стала читати розумну й цікаву книгу земних професорів Ріда та Саймона. Математика завжди зачаровувала мене своєю довершеністю та бездоганною логікою, і я навіть не зчулась, як цілком відключилася від довколишнього світу й понад годину захоплено блукала в хащах функціонального аналізу аж до самої появи Владилава.