Террі Гудкайнд - Дев'яте Правило Чарівника, або Вогняний Ланцюг

— Але не можна ж… — Він не міг підібрати слів, щоб висловити горе, навалившись на нього.

— Річард, прошу тебе, — прошепотіла Ніккі, — піди до неї, ти повинен побачити її, перш ніж вона піде назавжди. Поки у тебе ще є така можливість. Якщо не встигнеш, ти все життя будеш ненавидіти себе.

Коли Ніккі вела його в кімнату, Річард немов заціпенів. Цього не може бути. Тільки не це. Це ж Кара. Вона немов сонце, вона не може померти. Вона була… Вона — його друг. Вона не може померти.

Слабке світло двох ламп не могло як слід освітити похмуру кімнату. Та, що поменше, стояла в кутку стола, ніби зіщулившись у присутності смерті. Друга, відкидаючи неясні тіні, стояла на нічному столику, поруч був приготований стакан і вологий рушник. Кара була укрита парчевим покривалом з розкішною золотою бахромою. Її руки безвольно лежали поверх ковдри, один з кутів якого, звісившись до підлоги, потрапив у невелику калюжку біля ліжка.

Кара не була схожа на себе. Вона виглядала як труп. Навіть в золотистому світлі лампи її обличчя було попелястого кольору. Вона дихала так тихо, що Річард було вирішив, що вона вже не дихає зовсім.

Він і сам насилу міг дихнути. Він відчував, як тремтять коліна. У горлі стояв клубок, який, здавалося, ось-ось задушить його. Він готовий був на колінах благати її прокинутися.

Ніккі нахилилася ближче до м'якого і зворушливого лиця Кари й доторкнулася до її шиї. Річард звернув увагу, що моторошне тремтіння нарешті залишила Кару. Могло здатися, що це — зміна на краще, але це було лише поверхневе поліпшення.

— Вона… Що…

Ніккі озирнулася через плече. — Вона ще дихає, але, боюся, все повільніше.

Річард ледь міг вимовляти слова пересохлим ротом. — А ти знаєш, що у Кари є коханий?

— Коханий? Насправді?

Річард кивнув. — Усі вважають, що Морд-Сіт не вміють любити, але це не так. Вони теж люблять. Кара закохана в солдата. Генерал Мейфферт, Бенджамін, теж її любить.

— Ти його знаєш?

— Так. Він — хороша людина. Річард втупився на біляву косу, що спадала з плеча Кари на покривало. — Я дуже давно його не бачив. Він командує армією Д'хари.

Всім своїм виглядом Ніккі висловлювала недовіру.

— І Кара сама зізналася, що любить цю людину?

Річард струснув головою і втупився на красиве і таке знайоме обличчя. Тепер воно було змарнілим і блідим. Це було лише примарне відображення вигляду колишньої Кари.

— Ні. Мені розповіла Келен. У той рік, що вони провели з армією Д'хари, вони дуже зблизилися. Поки ти тримала мене тут, в Алтур-Ранзі.

Ніккі почала поправляти ковдру Кари старанно відводячи погляд. Річард присунувся ближче і Ніккі прибрала стілець, який заважав йому. Він відчував себе так, немов перебував поза власним тілом, спостерігаючи з боку за подіями в кімнаті. Бачив, як опускався на коліна, як узяв Кару за холодну руку, як притиснув її до своєї щоки.

— Милосердні духи, не робіть цього, — шепотів він. — Будь ласка, — додав він зі здавленим схлипом. — Не забирайте її.

Він подивився поверх Ніккі. — Вона мріяла померти як Морд-Сіт — в бою, не в ліжку.

Ніккі трохи посміхнулася. — Її бажання здійснилося.

Слова, що прозвучали так, немов Кара вже померла, вразили його, як удар. Він не міг дозволити цьому статися, як не міг дозволити Келен канути в прірву небуття без сліду. Він цього не допустить.

Він провів рукою по крижаному лицю Кари. Відчуття було таким, ніби він доторкнувся до мертвого тіла. Річард сковтнув сльози.

— Ніккі, ти володієш магією. Ти врятувала мене, коли я був на межі смерті. Ти змогла знайти вихід з безнадійного становища, знайшла рішення, яке не кожному прийшло б в голову. Можливо, крім тебе ніхто не зміг би мене врятувати. Невже ж ти нічого не зможеш зробити для Кари?

Ніккі зісковзнула зі стільця, опускаючись на коліна поруч з ним. Вона взяла його руку і піднесла до губ, тримаючи її так, немов вимолювали його прощення. Тильною стороною руки він відчував її сльози.

— Мені дуже шкода, Річард, але це неможливо. Ти ж знаєш, я зробила б все, що тільки можливо, щоб врятувати її, але я не можу. Це вище моїх здібностей. Для кожного з нас настає час померти. Зараз прийшов час Кари, і я не можу змінити цього.

Річард прикрив очі, щоб не бачити картини смерті. У кімнаті, освітленій лише слабким світлом двох маленьких ламп, ліжко з лежачої на ній Карою здавалася плотиком, несучи її в чекаючу темряву.

Він кивнув. — Будь ласка, Ніккі, ти можеш залишити мене з нею наодинці? Я хочу бути один, коли настане її час… Ти тут ні при чому. Просто я вважаю, що в цю годину вона і я повинні бути одні.