Террі Гудкайнд - Дев'яте Правило Чарівника, або Вогняний Ланцюг

— Іншими словами, ти хочеш сказати, що якщо я допоможу зупинити армію Ордена, що йде сюди, щоб убити всіх цих людей, ти дозволиш мені приєднатися до тебе.

— Я пропоную те, що вважаю найбільш корисним, те, що ти можеш зробити в нашій боротьбі з Орденом. Я не наказую.

Вона знову подивилася в сторону.

— Але тобі хотілося б, щоб я зробила те, що ти пропонуєш, і залишилася, щоб допомогти цим людям.

Річард знизав плечима.

— Про це я й кажу. — Ніккі роздратовано зітхнула.

— Гаразд! Я залишуся, як ти і запропонував, і допоможу їм перемогти загрозу, що насувається, яка знаходиться в декількох днях шляху. І якщо я зроблю це: знищу військо і усуну чарівника — тоді ти дозволиш мені приєднатися?

— Я вже сказав, що так.

Нарешті, вона неохоче кивнула.

— Я згодна.

Річард обернувся. — Іцхак? — Чоловік поспішив наблизитися.

— Так?

— Мені потрібно шість коней.

— Шість? Ви візьмете із собою когось ще?

— Ні, тільки Кара і я. Нам будуть потрібні свіжі коні, а так ми зможемо міняти їх, щоб пересуватися швидше. Нам потрібні верхові коні, не тягачі з ваших возів. А також провізія, — додав Річард.

— Швидкі коні… — Іцхак підняв свого капелюха і тією ж рукою подряпав потилицю. Він підняв очі. — Коли?

— Мені потрібно виїхати, як тільки стане досить світло.

Іцхак підозріло подивився на Річарда. — Я вважаю, це піде в рахунок мого боргу тобі?

— Я хотів полегшити твою совість, щоб ти зміг повернути мені борг.

Іцхак коротко посміхнувся. — У тебе буде те, що потрібно. Про провізію я теж подбаю.

Річард поклав руку на плече Іцхака. — Спасибі, друже мій. Я ціную це. Сподіваюся, коли-небудь я зможу повернутися і перевезти візок-інший вантажів для тебе в пам'ять про минулі часи.

Лице Іцхака освітилося. — Коли ми всі будемо вільні назавжди?

Річард кивнув.

— Вільні назавжди. — Він глянув на зорі, які почали з'являтися на небі. — Ти не знаєш, якесь зручне містечко, де ми зможемо поїсти і поспати цієї ночі?

Іцхак вказав на широкий простір зі старим палацом на пагорбі, де раніше знаходилися робочі хатини. — Після того як ви виїхали, у нас тут з'явилися готелі. Люди приїжджають, щоб побачити Площу Свободи, і їм потрібні кімнати. Я теж побудував тут одне містечко і там здаються кімнати. Вони чудові. — Він підняв палець. — У мене репутація, я завжди пропоную тільки найкраще, будь це візок для транспортування товару або кімнати для стомлених мандрівників.

— У мене таке відчуття, що твій борг швидко скорочується.

Посміхаючись, Іцхак знизав плечима. — Багато людей приходять сюди подивитися на цю чудову статую. Кімнати знайти нелегко, тому вони недешеві.

— Я так і думав.

— Але ціни розумні, — наполягав Іцхак. — Дуже хороші ціни. І у мене там стайня поруч, так що я зможу привести коней, як тільки зберу їх. Я зараз же цим займусь.

— Добре. — Річард підняв свій мішок і закинув його на плече. — Принаймні, це недалеко, хоча й дорогувато.

Іцхак замахав руками.

— Зате вид на сонячний схід того вартий. — Він посміхнувся. — Але для вас, Річард, для пані Кари й пані Ніккі, це безкоштовно.

— Ні, ні. — Рішучим жестом Річард попередив будь-які заперечення. — Це тільки справедливо, що ти можеш заробити і повернути свої вкладення. Відніми з того, що ти мені заборгував. Що ж до прибутку, упевнений — ти його не упустиш.

— Прибутку?

— Звичайно, — сказав Річард, прямуючи у вказаному напрямку. — Ти можеш вкласти в діло мої гроші. Буде справедливо, якщо я скомпенсую тобі витрати. Прибуток немаленький, але це буде чесно.

Увійшовши до кімнати, Річард з радістю побачив таз для вмивання. Це, звичайно, не ванна, але все ж… Принаймні він зможе вимитися перед тим, як лягти в ліжко. Він засунув засув, замкнувся, хоч і відчував себе в цьому маленькому готелі абсолютно безпечно. Кара оселилася в сусідній кімнаті, Ніккі — в кімнаті на першому поверсі, прямо біля єдиних сходів, що ведуть наверх. Всередині і зовні готелю розташувалася охорона, і ще більше людей патрулювали вулиці, прилеглі до будівлі. Річард сумнівався, що необхідна така численна охорона, але Віктор і його люди настояли на своєму, оскільки ворожі війська були не так вже й далеко від міста. Нарешті Річард здався, оцінивши надану можливість виспатися в безпечній і мирній обстановці.

Він настільки втомився, що просто не тримався на ногах. Його ноги нили від довгої ходьби по бездоріжжю. А емоційно важка розмова на Площі Свободи відразу після їх прибуття відняла у нього останні сили.