Галина Пагутяк: Писар Східних Воріт Притулку

Кози не хотіли довго чекати. Антон провів їх на сонячний схил пагорба. Можливо, сонце ще загляне туди. Просто вранішній туман не пускає промені до короткої, але густої трави. Антон мовив козам кілька ласкавих слів і подався до Воріт. Зимова подорож поволі забувалася, почуття тьмяніли. Він дедалі рідше згадував Якова, Яна, ту жінку без рук, і Семмі, який хотів перебратися до неї, щоб об’єднати їхні скалічені тіла. Йому таки пощастило знайти Генріха і запам’ятати його скупу розповідь слово у слово, хоч вона не дала надовго поживи розуму.

То була історія, яку він міг прочитати у Бібліотеці. Тоді вона вразила Антона, бо він чув її з уст живого свідка. Але не зміг упізнати в ній себе, бо його там не було насправді. Кожен, кого він зустрічав під час подорожі, бодай на хвильку розкривав перед ним душу, але ніхто не вимагав від нього того самого. Антон не знав про самотність подорожнього, і взагалі про самотність. Бо був настільки самотнім, наскільки повинен бути самотнім Писар Східних Воріт Притулку, а може, ще більше. І коли він це усвідомить, то не зможе бути Писарем Східних Воріт, бо осліпне від самотності, яка підніметься йому до очей.

Млявість, учорашня втома налягли на плечі, аж він згорбився, і, якби хтось побачив Антона зараз, то знову помітив би схожість з учорашнім прибульцем. Бо Лі, помічаючи зовнішню схожість, мав на увазі внутрішню.

Став накрапати дощ і невдовзі здійнявся вітер. За якусь хвилину стежку вкрили білі пелюстки яблунь, а сам Антон змок до нитки. Небо зловісно нависло над Притулком. Антон добіг до хати і відгородився від негоди дверима.

Дощ був прикро холодний. Якщо буде до вечора падати, то по його роботі. Антон розпалив у грубці, яка ще віддавала тепло з учорашнього вечора, і перебрався у сухе. Від холодного дощу лице аж горіло. Дощ не припинився. Вітер спрямував його струмені просто на шибки. Вода, що стікала, викривила образ світу. Здавалося, падає сніг.

Антон зауважив прилиплу пелюстку на зап’ясті. Коли знімав її, у пам’яті виринув забутий спогад: ніжний доторк маленької руки, яка прагне сховатися в його долоні. Коли ж це було? Ліхтар, у світлі якого танцюють сніжинки, земля, що стала каменем, чорне провалля вулиці?.. Він наморщив чоло, намагаючись позбутися страху, спричиненого темрявою.

Надворі ще більше потемніло. Бризнула вода, коли Антон підійшов до вікна, намагаючись прикрити його щільніше; він інстинктивно прикрив очі. Маленька рука висковзнула з великої долоні, залишивши у ній відчуття м’якого тепла. Він втратив її, не знав, де шукати, і жаль стиснув йому серце. Може, це власне дитинство приходило нагадати про те, що воно беззахисне і перед дорослими, і перед їхнім досвідом?

Дощ минувся, але сонце уже не виглянуло цього дня. Лі спостерігав за хрущем, якого вода змила з вишні, що запізнилася із цвітом. Хрущ повзав по столу з мокрими крилами, чудове створіння, наче викуте з металу, яке невдовзі скине крила і сховається у землі, ніби після цвітіння дерев нічого кращого вже не буде. Зараз хрущ про це не думав. Його дратували незвичні обставини, в яких він опинився. Лі перейнявся не хвилюванням хруща, а його відчуттям змарнованого часу. Цей час тік повільніше, ніж дощ, що падає з неба, важкі струмені води, які полегшують життя хмарам, перетворюючи їх на тінь. Кожна хвилина наземного існування цієї істоти була б місяцем для людини, і ось так марнувалася. Намоклі крила сповільнювали рухи хруща. Лі взяв його між долоні, намагаючись висушити. Жодна комаха не дає стільки втіхи, скільки хрущ з його важким тілом і маленькими легкими лоскітливими лапками. Шкіра на долонях Лі стала чутливою, як у дитинстві.

― Усі мої сльози ― це дощ, ― прошепотів Ізидор, притиснувши чоло до шибки, по якій зі зворотного боку текли струмені води. Час хруща і час хлопця збіглися в цій миті існування, хоч то не Ізидор тримав хруща в долонях. Зараз вони обоє не належали собі, а перебували у полоні, що рятував Їм життя, хоч багато подібних до них істот гинули, захлинаючись кров’ю, сльозами чи водою. Їхні тіла втрачали рух і життя, перетворюючись на непотрібні предмети, не встигнувши відчути подиву перед таємницею існування. Їхній жах перед небуттям підіймається догори невидимим туманом, у якому може заблукати той, хто залишився тієї миті живий.

З вікна Ізидор також бачить викривлене зображення світу. Він боїться грому, якого ще нема, але саме його очікування страшніше. Грім змінює життя: через нього він втрачає все. Світ за вікном загрозливий, шибки надто прозорі й тонкі. І все це тому, що те ж саме відбувається у свідомості Ізидора. Так довго із цим жити ― нестерпно. Лагідний тихий хлопець наодинці з собою перетворюється на здичавілу істоту, яка ладна на все, щоб вирватися з чіпких лабет відчаю.