Галина Пагутяк - Писар Східних Воріт Притулку

Коли я підріс, то облаштував нам невеличке господарство: кури, город. Слабкий зір і таке ж здоров’я Писаря перешкоджали йому працювати фізично, а мені подобалося спостерігати за творенням нових істот і речей. Я бігав у Долину, навчаючись сіяти, орати, столярувати, куховарити, шити. Мабуть, це заняття більше приваблювало мене, ніж очікування прибульців, яке часом ставало нестерпним. Між тим світом і нашим існує мур ― не той, який я лагодив, що поріс кущами терну й бузини, а справжній, непроникний і міцний. Я бачив зовнішнім зором лише ілюзію. Зараз мені важко збагнути, як це я став після відходу Писаря Східних Воріт його наступником і як я міг бути ним упродовж багатьох років. Тепер я б, зачувши дзвіночок, мерщій натягнув би на обличчя каптур, подібний до того, який носили колись ченці. А тоді на моєму обличчі кожен прибулець міг відчитати те, що хотів бачити. Воно було ніби tabula rasa, себто «чиста дошка». Отже, ти, Антоне, один з моїх наступників, число яких безмежне. Біля Східних Воріт втратив я власне обличчя, ще не пізнавши його.

Тисячі прибульців залишали мені частку себе, вкриваючи серце шкарубким накипом висохлих сліз, але до цього можна звикнути. Таке повсякчас трапляється у тому світі. Проте я не хотів розглядати Притулок як протилежність того світу і не дозволив, щоб зі мною сталося щось подібне.

Тому я пішов. Але спершу хочу розповісти тобі про кохання, точніше, те глибоке почуття, яке може виникнути у чоловіка до жінки. Ця пригода змусила мене блукати Притулком, самому стати прибульцем, згадати, що все-таки я не тут народився, а батьківщина, Антоне, вона вирішує все. Я мушу пройти цей шлях, щоб повернутися до неї. Кожен з нас іде тим шляхом, щоб увійти в лоно Матері Землі. Історія мого кохання була проста: я побачив ту жінку і пішов за нею. Моє життя раптом перемінилося; що я роблю біля Воріт, коли не можу допомогти комусь одному? Служити потрібно не всім, а комусь, хто навіть не потребує допомоги, відштовхує її, хіба що іноді попросить ковточок води.

Одне слово, я прагнув зменшити прірву між собою та іншою людиною. Доки зі мною жив мій опікун, я мало про це думав. Та насправді це теж була ілюзія: мене вабило те, що виникає між чоловіком і жінкою у певний період їхнього життя. Те, без чого світ зістарився б. Якби не було отих особливих стосунків, не виникли б ні той, ні наш світи. Це я вичитав з книжок, як і те, що кохання передбачає радість і страждання. І в Притулку воно не може виникнути, бо тут ніхто ніким не володіє, а почуття не такі сильні, щоб перевернути людське життя. Кохання, якщо й спалахне, то невдовзі згасне.

Щось схоже було в мене до тієї жінки. Вона причарувала мене своїм обличчям, ходою, а найбільше голосом, тому я й пішов за нею. Став її тінню, якої вона не помічала і зникла в глибинах Притулку. Усе це, можливо, доведеться пережити тобі самому, і тоді ти покинеш Східні Ворота. Тому запам’ятай: то був найкращий час мого життя. Я відчував справжній біль, став майже таким, як усі люди, я майже наблизився до світла, без якого наше існування в обох світах не має сенсу. Прибульці знали про світло, а я ― ні. Вони відчували його наближення з тремтінням, солодким болем.

Ця жінка, яку я супроводжував наче у сні, зробила мене іншим. Місця не змінюють людей, лише найближчі їм люди чи праця їхніх рук.

Ти певно здогадався, що саме завдяки цій жінці я навчився пекти тістечка з меду, молока, масла та різних приправ. Це сталося, коли вона остаточно зникла з мого життя, тобто я відпустив її. Я хотів створити її образ, бо ніщо так не запам’ятовується, як смак і запах. Ніхто не вмів повторити це, хоч я охоче давав рецепти бажаючим. Я пік тістечка, коли мене охоплював відчай, і роздавав дітлахам, старим жінкам, чоловікам, бо тільки вони можуть ставитися поважно до солодощів, створених з ілюзій, спогадів, бажань. Згодом мене прозвали Кухарем, і саме тістечка допомогли мені забути про Писаря Східних Воріт.

Мене спочатку дивувало, що таке скромне, непримітне служіння Писарем викликало в людей упереджене ставлення. Ти, безперечно, встиг уже це відчути, Антоне. Тільки, поживши серед різних людей, я збагнув, що на межі двох світів прибулець не може зважитися на відверту сповідь. Ти сам свідок: ніхто не вимагає від нього перепустки. Наша робота проста: відчинити двері і впустити кожного, хто бажає увійти. Кожного! Для нас нічого не важить минуле цих людей, нам байдуже, що вони вчинили у тому світі. Хай цим займаються книги в Бібліотеці, перекладені з мови слідів, голосів, запахів, бо я переконаний; цих книжок ніхто не пише. Вони самі себе створюють. Бо, якби їх писали люди, то зробили б з ними те, що роблять у тому світі з усіма істотами та речами: знищують, спалюють, віддають на поталу забуттю. А тут ми лише читаємо книги про себе і про інших. Щоправда, спершу треба зуміти знайти потрібну книжку. Вона, ніби дзеркало, зобразить тебе поруч з тими, про кого написала, і тобі вже судити, чи пасуєте ви одне одному…