Галина Пагутяк - Писар Східних Воріт Притулку

Однак стіни мовчали. Так само камін, у якому догоряло сміття. Антон чекав знаку, та даремно. Хоч він і наблизився на крок до Генріха, але то був дуже маленький крок, Антон у своєму розчаруванні міг викликати лише жаль, а не заздрість, про яку говорила Катерина. Хіба позаздриш тому, хто шукає чужу, незнайому істоту, дороги життя якої давно поросли травою? Безпека, свобода ― це ще не все. Маючи їх, прагнеш пізнати інші, але доки відважишся, мусиш обходитися так.

Антон усе далі відходив від дому і Східних Воріт. Інші мешканці Притулку йшли на захід, щоб ніколи не повертатись, і якби він зустрів когось на шляху, їм довелося б розлучитися. Ця несправжність, гра в піжмурки, пригнічували Антона, котрий досі робив тільки поважні речі. Його не тішили незвідані простори, пригоди, що не дають крові загуснути в жилах, навіть можливість випробувати власні сили. Може, тому, що Писар Східних Воріт міг прочитати варіанти власного життя у книгах Бібліотеки, щоб не повторювати чужих помилок внаслідок не виважених законами Всесвіту рішень? Він, не сходячи з місця, міг бачити в очах прибульців такі глибокі прірви досвіду, від яких аж паморочилося в голові й душа сама відступала назад, щоб її туди не затягнуло.

А все ж, незважаючи на внутрішній опір, оця зимова, не надто приємна і трохи позбавлена здорового глузду подорож дарувала Антонові несподівані відкриття.

Ліс поки що здивував його найбільше. Були часи, коли лісів ставало у Притулку більше, а коли менше, але вони існували завжди, ніби були в опозиції до Притулку. Досі Антон бачив лише дерева, що перебували під опікою людини, або кволі самосійні деревця на схилах гори, по ярах або під муром. А тут над ним нависли величні дерева, що сягали снігових хмар. Моторошною силою віяло від них та погордою до малесенької людської істоти. Тут панувала сутінь, і Антон, хоча і ступав по виразно окресленій дорозі, боявся, що може збитися з неї і опинитися сам на сам із лісом, як нещодавно з туманом. Не знати, чи витримав би таке. Певна річ, влітку ліс так би його не злякав. Але зараз він сприймав його, як щось страшніше від пустелі, бо в пустелі ніщо не вирине перед тобою зненацька. Пустеля ― це самітництво. Там небо зливається із землею, вночі видно безліч зір. Там ― спокій.

А дерева у лісі ніби заважали одне одному і небо їм заважало. Верхівки розхитувались І рвали хмари на клапті. Обабіч дороги Антон бачив повалені бурею та підточені старістю дерева. Його вжахнула сила смерті. Деревам не потрібно виходити через Західні Ворота, щоб зустрітися з нею. Іноді людям доводиться довго її шукати. Смерть сама вибирає: вона ніколи не приходить невчасно. Про це Антон довідався не від Смерті. Та ніколи не проходила повз нього через Східні Ворота. Певно, у дерев була інша смерть. Яка ― важко було збагнути. Антон не мав кого спитати, зрештою, ніхто ніколи не давав задовільної відповіді на його запитання. Він мусив шукати відповідь для себе ― у собі. І, пройшовши лісом, подумав, що, може, дерева у лісі мають одну спільну душу, але багато тіл, і коли якомусь тілу бракне соків, коріння слабне, дерево падає, не відчуваючи болю й не усвідомлюючи загибелі. І, мабуть, це трохи розвіяло сутінки у його серці. Він уже не так мерз і помітив навіть кілька сіреньких пташок, що тихо пролітали між деревами, видовбуючи з-під кори собі поживу.

Ліс став трохи ближчим, дерева ― менші, й Антон насмілився навіть перекусити, сівши на повалений стовбур. Він не боявся, що ліс може виявитися безконечним. У Бібліотеці йому трапилася книжка, у якій оповідалось, що колись світ почне зменшуватись, і не буде іншої ради, як сховатись у лісі. Повністю ця притча звучить так:

Притча про світ варварів

У старезному лісі, просякнутому солодкуватим запахом тління, у дуплі великого дерева жив чоловік. Їв він ягоди, горіхи, гриби, і давно вже його нічого не тривожило, Жив він отак, може, сто років, може, менше, на зиму зариваючись в опале листя так глибоко, що не чув, як по ньому топчуться олені, поки він спав, підібгавши коліна до грудей, як немовля в материнському лоні.

Та якось улітку до нього прийшла людська істота у порваному одязі, збідована до краю і голодна. То був молодий хлопець. Господар прийняв гостя як явище невідворотне: нагодував, зробив йому постіль коло свого дупла, нічого не розпитуючи. А вранці, коли той прокинувся і понуро грівся на сонці, сказав:

― Я знаю, звідки ти прийшов. Світ і досі меншає?

― Він дуже малий. Мені там немає місця. Тобі щось треба від мене, діду?