Галина Пагутяк: Писар Східних Воріт Притулку

«Простіть, коли щось не так!» Тому довго сумували за ним, довго ввижалася його худа, згорблена постать, а Лі приходив до Каплички поливати квіти, але ті, звикнувши до однієї руки, не приймали іншу.

Лі теж зауважив прибульця, що підіймався на пагорб, і навіть помахав йому рукою… Той міг це робити вперше і востаннє, але Лі здалося, що між цим похмурим чоловіком і пагорбом виникне тривкий зв’язок. «Коли я востаннє був там?» ― спитав себе Лі, але не міг згадати, хоч це зовсім його не засмутило. Він навідав Старого. Той розплющив очі, які пам’ятали молодість світу, й спитав, чи є ще ченцева Книга в Бібліотеці.

― Вам принести?

― Ні, може, прибулець прийшов по неї.

Ось так Старий звів докупи двох людей, які жили у різні часи, але здавалися йому чимось схожими. Важко було уявити їх поруч: сухенький чернець зі сльозавими очима, тихим, як шепіт, голосом, та міцний, ще молодий чоловік з неспокійним поглядом найманого вбивці. Не конче бути найманим убивцею, щоб мати очі людини, яку з усіх боків оточила смерть.

― Ми дали Книзі притулок, ― нагадав Лі.

― Хіба Притулок вічний?

Лі був надто мудрий, щоб вжахнутися від цих слів, але вони здивували його. «Одна й та сама річ ― вічна і невічна водночас, ― подумав він. ― Це я добре знаю. Якщо зникне Притулок, отже, у ньому немає потреби».

― Усе повторюється, ― пробурмотів Старий, ніби втішаючи їх обох. ― Але для тих, хто живе довго. Проте щоразу тінь не є саме тією тінню, а річ не є тією самою річчю…

«Ось вона», ― полегшено зітхнув Лі. Книга, для якої він сплів колись палітурки з кори, стояла у найтемнішому кутку Бібліотеки і була захищена з обох боків іншими книжками. Щоправда, з книгами іноді трапляється, що їм не подобається сусідство, і вони перебираються на нове місце або починають хворіти. Лі розгорнув Книгу, писану від руки на пергаменті. Колись він читав її, щоб збагнути, чому ця Книга так потребувала Притулку. Чернець не приховував, що все те діялося на його очах, і він мусив описати його.

Моторошною була ця Книга. Здалеку видавалося, що причина злих діянь полягала у безпорадності й неодностайності людей, що вихід знайшовся б. Але Лі не дав себе спокусити цій легковажній думці.

… На третій день за воротами зібралася сотня прохачів, а нині їх залишилося десятків зо три. Небагато розбрелося по околицях, але більшість лежала непохованими, й ночами, нехай Господь заплющить очі, їх потай поїдали живі. Сморід проникав поверх мурів нашої святої обителі, тому в церкві курився ладан, а на подвір’ї ялівцеве гілля,

Брати ходили, мов у воду опущені, а послушник Вінсент повісився в саду, бо серед прохачів побачив власну матір, яка вмирала з голоду. Брама нікого не впускала і не випускала. Абат замкнувся у себе, й лише через два дні ми дізналися, що він помер.

Випав сніг і вкрив останки тих, хто марно благав у нас притулку, але такою великою була сила закону, що ніхто не посмів відчинити брами. Ключ від брами покійний абат вкинув до колодязя, глибиною в сто ліктів, рештки ж харчів наказав скинути людям за мурами. А нам велів читати без упину поминальні молитви. Як я вже казав, потому наш абат покинув земний світ, і вірю, що наостанку він висповідався перед Господом.

Наш монастир не був заможним. Сім літ неврожаю, війна, мор, що убивав усе людське в душах мирян і не мирян, ― куди б ми пішли?

Ми сиділи у темних келіях без світла. Нас наче й не було. Коли хтось не виходив уранці, не обзивався на слова «Чи ти живий ще, брате?», келар відмикав двері ключем і ми відносили покійного брата до підземної крипти. Невдовзі нас лишилося п’ятеро. Я став абатом на день чи на два, бо ноги мої пухли з голоду, хоч ми ще варили кору з дерев. Але, присягаюся перед Господом, ніхто з нас не глянув хижим оком на останки мертвих. І не покинув обителі, окрім мене.

Багато молитов сотворили мої брати за живих І мертвих, грішних і праведних, бо мусили бути й праведні в юдолі плачу і нещасть, але чи почув їх Господь, чи перелетіли вони мури, ― не відаю. Мав би вжахнутися за свої сумніви ― але не вжахнувся. Господь не карає, не посилає голоду, воєн, чуми. То все ― від Сатани, який чується нині на землі, як у себе вдома. Хто не має у душі світла, той нещасливий і терпить.

Неспроможний боротися з темрявою, спустився я вночі до храму, присвічуючи собі смолистою скіпкою, і, передчуваючи, що це остання моя заутреня, вдарив у дзвін. Проходячи повз келії, кликав: «Вставай, брате Никодиме! Вставай, брате Мельхіоре! Вставай, брате Вінсенте…» Нікого не забув ― вірив, що вони, звільнені від тягару плоті, йдуть за мною на молитву, і їм уже не болять попухлі ноги і обмерзлі руки. Мені теж не болітимуть.