Галина Пагутяк: Писар Східних Воріт Притулку

― Дякую, ― сказав Джон Сміт. ― Може, вам чимось допомогти? Він злякався ― таким тихим виявився його голос. Марфа його не почула, а він не відважився підвищити голос. Джон Сміт вискочив надвір, як хлопчисько, що нарешті вирвався на волю. Тепер він повністю належав собі.

Джон повернувся до тієї стежки, яку одразу вподобав, до свого першого ранку в Притулку, до нової самотності, але не встиг ступити кілька кроків, як назустріч йому викотився невисокий чоловік з круглою посивілою бородою і широко посміхнувся:

― О, вітаю! Я ― тутешній лікар, Яків. Радий вас бачити!

― Мене?

― Вас, вас. Хотів би вас оглянути, якщо не заперечуєте. Повірте, це дуже потрібно. Знаєте, зміна простору, часу…

― Добре.

― Чудово! Ходімо до мене, це поряд. Спершу огляну вас, а тоді Старого. Я щодня його провідую. Це не забере багато часу. Вам вистачить сьогоднішнього ранку.

Джон Сміт з подивом роздивлявся цього життєрадісного балакуна. Два роки він просидів між чотирьох стін, слухаючи, як на місто падає білий пил, що перетворює на камінь найменшу краплю дощу.

Лікар дещо своєрідно зрозумів його мовчанку:

― От вишукую собі пацієнтів… Декого бачу один-єдиний раз. Але, коли їх назбирується, то вже вимальовується певна картина.

― Із якими хворобами сюди найчастіше приходять?

― З тими, які я не можу вилікувати. ― І, сміючись, додав:

― Їх лікує час.

― А, може, смерть?

― Ох, добродію! ― аж спинився лікар, ― Я чую давно забуте слово. Хіба Писар Східних Воріт не потішив Вас звісткою, що у нас попереду безкінечне життя?

Джон Сміт криво посміхнувся у відповідь.

― Настане час, коли ви самі в цьому переконаєтеся.

― Можливо, ― буркнув Джон Сміт. ― Мені значно важливіше знати, що я тут робитиму.

― Поживете, роздивитеся. До речі, спершу всі такі обережні. Дехто думає про швидке повернення. Дехто вважає, що тут можна набратися сили настільки, що вдасться змінити той світ.

― Ну, і як?

― Проте якогось дня вони починають розуміти, що світ, який викинув їх із себе, просто смішний. Який сенс зводити з ним рахунки, коли тут немає ні страждань, ні обмежень, ні смерті? Таке відчуття виникало й раніше, але було надто нетривке. Річ у тім, що у Притулку немає нічого такого, чого б не було там, але ви бачите вже зараз, у чому різниця?

Джон Сміт мовчки кивнув.

Невдовзі вони увійшли у двері, повз які Сміт уже проходив сьогодні вранці, при самому вході. Кімната лікаря нічим не відрізнялася від тієї, у якій його приймав Писар: така сама стара лавка, стіл, стілець, поличка з паперами та ще пучки трав на чисто побілених стінах.

― Ну, ось, ― сказав лікар, ― це, так би мовити, мій кабінет. Я був колись сімейним лікарем. А тут нема ліків, лише трави. Від простуди, шлунку, безсоння… Довелося заново вчитися у Марфи, Лі, Старого. Тутешній клімат вельми сприятливий для нас, безсмертних…

― Мені потрібно пройти карантин?

Лікар здивовано звів брови:

― У Притулку немає жодних карантинів. Можете хоча б зараз іти туди, куди вам заманеться. Ще вчора ви були просто приголомшені від щастя. Сьогодні вже починаєте думати, чи не є Притулок, бува, пасткою, еге ж? Цей другий день ― найважчий. Я сам це пережив. Але, повірте, це саме те місце, яке вам потрібне. Він пристосується до вашої особи. Це почалося одразу, як тільки ви увійшли через Східні Ворота.

― Хіба Притулок для мене одного?

― І так, і ні. Поясню це образно. Уявіть собі воду, до якої долучається одна краплина. Хіба це не змінить маси води, хай навіть вона ― океан? Ви і є тією краплиною. Взаємодіючи з Притулком, ви змінюєте його, а він вас. Це ― закон Всесвіту. Він діє всюди, але тут ви зустрінете людей, які живуть за законами Всесвіту.

― Мені вони не відомі, ці закони.

― Ви їх згадаєте! А поки що відпочивайте. У цьому будинку достатньо кімнат, щоб ви могли залишитися тут назавжди, але, може, вам захочеться жити десь в іншому місці. Поки що якась праця на свіжому повітрі. Вона вас заспокоїть і зміцнить. Я маю городець, пасіку. Хоч дехто будує, столярує… Праця додає гідності людині.

― Останні два роки я не робив нічого. Просто сидів, замкнувшись у кімнаті.

― Отже, ви думали. Це також праця. Ніколи не вважайте себе гіршим за інших. Якщо ви живете ― ваше життя потрібне. Ніщо не з’являється просто так, бо воно має душу, а душа мусить перебувати в такій оселі, що відповідає її зросту. Отак і наш Притулок ― то збільшується, то зменшується, але завжди надійно захищений. Не мурами, не брамами, і, певно, не смертю чи зброєю. Він захищений законами Всесвіту. Трохи спокою, душевної рівноваги, доброго сну ― і ви зрозумієте, що не просто уникнули переслідувачів, а що їх уже не існує.