Галина Пагутяк - Писар Західних Воріт Притулку

— Може, зайдете до нас, вип’єте чаю? Малий десь уже прокинувся…

— Скільки йому?

— Вісім! — гордо мовила жінка.

— Ні, дякую. Жаль, що я не встиг…

— Мамо! — почувся дзвінкий голос.

На ґанку сусіднього будиночка стояв білявий хлопчик у великій, певно, материній, куртці.

Жінка помахала йому рукою:

— Я тут!

А тоді обернулась до Якова:

— Не хочете завдавати собі жалю?

— Так.

Їхні очі зустрілись і обоє одночасно посміхнулись.

— Нехай вам щастить!

— Дякую, — відповів Яків. — Вам також!

Він забув за посмішку на своєму обличчі, і так пішов. Ця жінка була така проста. Різка трохи, але справедлива. Важко уявити, якою вона була раніше. «Ось і все, — подумав Яків. — Моя подорож скінчилась. Я взнав усе і не взнав нічого. Але цього досить». За час своєї служби він помітив одну закономірність: найчастіше покидають Притулок люди або молоді, або дуже старі. У зрілому віці кожен обачніший: йому є що втрачати, а набувати нове стає важче. Колись у тому світі молоді й старі поводились так само, навіть, якщо не мали вибору. Яків не раз замислювався, що серед тих людей, якими переповнені вулиці, є позначені печаттю смертю, завтрашні мертві. Але ніхто цього не знає. «Тільки наше сьогодні, — сказав хтось з мудреців, — нам належить. А вже завтра — ні». Так само в Притулку є ті, кого завтра не буде. І всі сумуватимуть за ними, хоча, можливо, ті житимуть краще у тому світі, якщо зуміють. Було б добре, якби хтось зустрічав їх у тій пустелі, розповідав, чого слід остерігатися, а чого не треба. Отоді й Писар Західних Воріт був би не такий засмучений, і частіше посміхався.

Яків зауважив, що стежка, на яку він ступив ще в місті, веде далі. Наче хтось зарані встав і зробив її, аби люди Притулку не блукали по глибоких снігах. Хтозна, може, тут є такі скромні невидимі служителі, які таємно це роблять на світанку. Річ начебто немислима, відколи люди прогнали духів. Або хтось закликає до себе в гості, тільки тут нічого страшного немає — можеш спокійно довіритися незнайомцю. У дорозі, та ще взимку, треба десь обігрітися. А Яків був надто безпечним. Єдине, що мав з собою, це згорточок зілля для Агнеси. Якщо не вдасться її зустріти, дізнатись, які у неї очі, волосся, голос, запах сухої трави нагадуватиме йому про названу матір Христинки і про саму дівчинку, назавжди втрачену для Притулку. І той печальний ранок, коли він відчинив Ворота. Втім, він ніколи цього не забуде, а зілля можна віддати комусь, хто занадто тужить.

Отак Яків розпоряджався тим, що йому не належало. Так розпоряджаються чужим добром у тому світі, щоб не пропало. А сонце підіймалося дедалі вище, і зі стріх, певно, капало. З його — теж. Яків аж наче почув цяпкання води і веселий гамір горобців, чудових пташок, котрі завжди знаходили, чим тішитися, і тримались одне одного.

Він прискорив ходу, орієнтуючись по сонцю, бо стежка стежкою, але йому треба потрапити додому. От тільки шкода, що доведеться цієї ночі в когось заночувати. Довкола були пагорби, гаї, все, зліва й справа вкривав непотривожений сніг, що нападав уночі. Під вечір він вляжеться, підмерзне й буде кришитися під ногами. Сніг приховує і земля приховує, і це їм минається, бо не завдає особливої шкоди, натомість, людина завжди викликає підозру, що приховує якусь таємницю. Вона не може розтопити сніг на собі, струсити землю, повиривати траву з корінням, хіба що до цього змусять обставини. Якби людина мала своє сонце, то підкорялась би весні, осені, зимі й літу, а так її життя залежить від того, чи матиме вона сьогодні їжу. У місті живеш завдяки грошам, які тобі платять за роботу, що не має нічого спільного з весною, землею, дощами чи ранніми морозами. Якби Яків жив коло Західних Воріт без сусідів, то нічого не навчився б, бо навіть не знав, навіщо рослині коріння, чому одні хмари приносять дощ, а інші зникають у небі без сліду. Однаково йому було далеко до Симеона, що знайшов собі озеро, як хтось знаходить власну долю. І вже відтепер Яків переживав драматичність ситуації, коли Симеон розлучиться з озером. У тому світі вони могли б ніколи не розлучатись. Відколи Яків став Писарем Західних Воріт, встиг дізнатися, що й у Притулку можна бути самотнім і глибоко страждати. Хоча ніхто тут не кривдить зумисне, хіба що іноді кине якийсь докір Попередній Писар одразу сказав йому: «Не заважай і не вимудровуй, чого нема, бо ні один Писар, як я чув, не міг втриматися ні від першого, ні від другого». — «І що ж з ними сталося?» — поцікавився Яків. «Довго вони тут не витримали. Ті, що увійшли через Східні Ворота, можуть робити що завгодно, навіть це, а ми, писарі, на службі». — «Звісно», — погодився Яків. «Ніхто не каже, — продовжив той, — ніби якийсь Писар служив краще, а якийсь гірше. Писар має бути наче камінь, на який наштовхується потік. Він має бути непорушний».