Костянтин Когтянц: Покохати відьму

– Так що ж, вони не знали?

– Знали, звичайно. Але одна справа – знати, так би мовити…

– Теоретично, – підказала Арфіаль по-отерськи.

– Так. Коротше, поки вони зрозуміли, що нас уже немає, поки пліт зв'язали – льодостав їх на півдорозі захопив. Дійшли сяк-так, спробували захопити Пристань: розуміли, що ніхто не стане зиму годувати безкоштовно. Але народ же знав, що ТУДИ вони пройшли, а НАЗАД нікого не було, ну і тримали з цього боку варту, так що…

Так що, Арфі, я не випадково обірвав писання… Дійшов і зрозумів, що не зможу описати цю блазенську війну, що завершилася полоном обложників – після війни справжньої, після смерті друзів, після Столової Гори. (Столова Гора, Арфі, – це таке місце, що в обхід, хоч управо, хоч уліво, конем день об'їжджати. А в лоб одна дорога – рівна та похила.) Ми наготували колод, одну скотили на пробу – і вважали, що в лоб не полізуть. Погано ми їх знали…

Деякі кажуть, що коли самі полонені, щит живий, закричали: «Не шкодуйте нас!» – то стало легше. Мені – ні. Тільки я і цього тобі поки не буду розповідати, добре?

– Слухай, ти, напевно, голодна?

– То-о-очно, так зачиталася, що й забула.

– Тоді ходімо вниз! Я подивлюся, що можна зробити з копченої кролятини…

– Нарізати скибками, покласти на хліб, і якщо є пиво…

– Знайдеться.

Обличчя моєї нареченої – моєї! нареченої! – не змінившись ні одним рухом м'язів, стало лукавим:

– А ти все такий же. «На кро-о-лика-ах про-о-о-жи-ву!»

Ну от, для тебе все на свої місця стало. А що місця трохи не ті, це ти поволі зрозумієш.

– Ага. А поки я буду розбиратися, ти можеш прийняти ванну.

– У тебе ванна є? – Так зацікавилася, що навіть і слова тягнути забула.

Арфіаль.Я ж пам'ятаю, як він не любив цей предмет.

…Всього сподівався, але не того, що при вході у ванну вона зблідне.

Арфіаль.Тут збліднеш! Він що вчудив: знайшов брилу, за формою схожу на чашу, – сидячи влізти можна – і НАВКОЛО цієї брили збудував ВЕЖУ А воду провів по керамічних трубах з гарячого джерела. Щоправда, відстань така, що доходить ця вода ледь тепленькою, але… Я тільки уявила собі, скільки він поклав праці – що допомагали, то допомагали, але основне – своїми руками. І що сам жодного разу не користувався, це теж було зрозуміло. Так само для пояснення подальшого слід врахувати мій стресовий стан, хоча, звичайно, читання мемуарів мене відволікло, а почуття, що проглядали на кожному аркуші, зворушили.

– …Розумієш, чоловічку… Мені треба тобі щось сказати… Про нерівність у наших стосунках… Розумієш, я ж для тебе не стала б так старатися.

– Завжди один любить більше. – Нехороший тон у мене вийшов. І посмішка недобра, – бліднуть люди, коли ТАК посміхається Хайнлорітайн.

– Прости мене, чоловічку, але я, напевно, не зможу так жити. Брати більше, ніж віддавати. Ти ж не зупинишся.

Але ж ти з самого початку мене в чоловіки готувала чи я з глузду з'їхав? Напевно, в цьому вся справа: кроїти куртку – одне, а надягти й носити – інше.

– Я повинна тобі дещо пояснити. Ми не безсмертні. Ми живемо за два життя. Одне – життя чарівниці, воно тягнеться кілька століть, буває і кілька тисяч років. Потім з'являються Знаки. Іноді, – вона проковтнула. – Хвороба від Першого Знака до П'ятого тягнеться і сто років, іноді – один місяць. Потім за кілька днів ми втрачаємо всі магічні властивості. Останнім гасне уміння проходити між світами. І починається друге життя – без усякого чарівництва. Сьогодні-завтра, максимум – післязавтра, я стану звичайною жінкою, приблизно двадцяти років.

Так ось чому ти взяла вогнепальну зброю. Напевно, знання прийомів залишиться, але чи вистачить сил пробити кольчугу, розколоти щит? Мені самому стало страшно, коли я уявив: чарівниця ще дорогою, знаючи, що будь-якої миті вона може позбутися своїх надприродних сил. І залишиться тільки маленька жінка. Одна в усьому світі. Але ти ж не сама – я з тобою!

– Ми дуже боїмося Переходу, чоловічку.

Я думаю!

– І починаємо вживати заходів. Задовго.

Я зрозумів: у кожному поколінні – якірець. Який-небудь простий хлопець, який по вуха закохається, особливо якщо навчити бойових мистецтв – і життя віддасть.

– Мелла завжди засуджувала таку практику, я думала, їй легко говорити, але тепер зрозуміла, що сестра мала на увазі. Я зрозуміла, – Арфі ламала пальці, – що для тебе це занадто серйозно. Незважаючи, – вона всміхнулася, – на всяких там Візі…

Арфіаль.Хто-хто, а Візі мені не суперниця.