Костянтин Когтянц: Покохати відьму

ВИЙШОВ НА ГАЛЯВИНУ, НЕ РОЗДИВИВШИСЬ! А там… Боги й демони, справа – жінка. Сама! Дивна й одягнена дивно. І щось у руках дивне тримає. Тільки не встиг я роздивитися, бо зліва… Білий кіт-людожер. Той самий, на якого вільні мисливці тільки повною жменею ходять та богам жертви приносять, якщо всі повернуться. Єдина зрада, за яку не карають вигнанням, – якщо кинув родича в котячих лапах. Не похвалять, проте й не виженуть. З диким криком кинувся я на кота, він на мене. Я наставив списа – міг би й палець.

Перекладач.Мається на увазі – з тим самим успіхом.

…Що живий – зрозумів одразу: в Царстві Мертвих немає сонця, а воно мене розбудило. Ніде нічого не болить. Не болить! А лежу я в кімнаті, де стеля – мене на мої-таки плечі можна поставити, аж тоді рукою до неї дістану. Не буває таких високих кімнат. І таких світлих теж не буває. Лежу я на шкурах, укритий котячою. От добре було б, якби це той самий. Та ні, не могли обробити так швидко… Звівся на ноги, пройшовся кімнатою – не буває такого будинку!

…Сам не пам'ятаю, як з однієї думки на іншу перескочив, коли це мене мовби каменем по голові вдарило, тільки зсередини: демони пекла, якщо я живий, Вона також жива! Людожер не йде далі, поки першого не вб'є до смерті. Він чує, як серце б'ється.

Тож не могла та жінка сама в тайзі бути. Десь чоловіки були – прибігли, добили звіра, а мене взяли з собою. Мабуть, на південь. Південні клани багаті… Точно, багаті. Вікна скляні! Не буває скляних вікон, про таке навіть у баладах і то не співають. Я в склі, наче в дзеркалі. Ліва щока шрамом позначена – добряче мене людожер. А рубці старі, я б їм і рік дав. Це що ж таке – я півроку був без свідомості?

Демони пекла, та я ж порятований! Раз я за їхній клан кров пролив, то, як до них попрошуся, мусять мене взяти. Можуть, звісно, неповноправним. Хай неповноправний – аби в клані! Потім вислужу повноправного! Тільки… чи вони знають, що мене ославили зрадником?

Якщо ні, можуть одмовити.

…А ще в Законі сказано: «Якщо неодружений чоловік пролив кров за неодружену жінку, то він може…» Жарко стало, і ноги м'які. Додумався, Знавець Законів! Була б Вона проста, не тримали б тебе в таких розкошах! Баладу «Сватання сироти» забув? Нагадають!

Перекладач.У цій баладі король обіцяє руку своєї доньки тому, хто дістане зірку з неба. Але коли з зіркою з'являється бідний сирота… «Не бува дивних див двічі поспіль», – посміхнувся монарх, як хижак.

Тут я на інше звернув увагу, бо на столі помітив оту штуку, яку жінка на галявині тримала в руках. Лук, впоперек прибитий до палиці! Не стріляють впоперек з луків.

До речі, лук увесь залізний, НАВІТЬ ТЯТИВА! Ось чого точно бути не може, так це залізних мотузок, а я пальцем торкаюся.

Ладно, не твоє – поклади, де взяв.

А оце – моє. Сам не знаю, звідкіля знаю, проте точно знаю – мої штани та сорочка. Не буває, до речі, такої тканини.

Я відчув. Я відчув, що в кімнаті хтось є.

І голос. Він все назавжди зробив зі мною – цей срібний голос.

– Не напружуйся, небезпеки немає.

І не може бути. З таким голосом – небезпеки бути не може.

Я обернувся.

Маленька смаглявка. Ну не можу я слів знайти. Очі сині, як зірки на небі.

Приписка на берегах рукопису жіночою рукою:«Це називається – не можу слів знайти»?

Одягнена дуже дивно – штани та куртка разом зшиті.

– Проситимеш місце за спиною?

Місце дружинника – про клан поки мовчить. Точно, на півдні ми. Там вожді чужинців до дружини беруть, аби родичів тримати в покорі. Тільки… Чия дружина? Батькова, братова чи…

– Погоджуйся, в мене служба весела!

В неї?! Жінка-вождиха?! То де це ми? На нашому острові немає вождих, я б знав!

– Вільним мисливцем бути справді добре, але ти б до них не дійшов. А могли б і не взяти тебе.

Я що, марив під час лікування?

– Так, наслухалась я про твої лиха.

– То ти мене лікувала?

– А то хто ж?

Вірний буду до смерті. їй – і тому, хто звіра прикінчив.

– Та я ж і вбила.

Жінка?! Кота?!!

– Дивися.

Взяла вона отой лук, що весь із криці та прибитий до палиці, та й почала щось ізбоку накручувати.

Тятива потяглася, роги лука пішли-пішли-пішли назад і притислись до палиці, а вона вставила коротку й товсту стрілу.

– Ходімо надвір.

– Можна не треба, – відповідаю.

Так стріляти – три кольчуги пробити можна, а не лише котячий череп. Тож що це – я її не порятував?

– Заспокойся, пропала б я без тебе.

Приписка на берегах рукопису.Щодо «пропала б» – необов'язково. Я не ходжу до лісу без, образно кажучи, туза в рукаві. Але ситуація була… обоюдогостра. І хто герой, той герой.