Стівен Кінг - Пісня Сюзанни. Темна вежа VI

— «Джетро Талл», [99] «JethroTull» — заснований 1967 р. британський рок-гурт під проводом композитора, співака і флейтиста Єна Андерсона; назва гурту — це ім’я й прізвище видатного англійського агронома XVIII століття. — втрутився Едді. — Авжеж, чорт мене забирай! Я ж відчував у цій назві щось знайоме! А як щодо «Зі-Зі Топ», Стіве, їх ти знаєш? — Едді побачив нерозуміння в очах Кінга і посміхнувся. — Гадаю, зараз ще не їх час. А якщо вже й їхній, то просто ви для себе їх поки що не відкрили.

Роланд крутнув пальцями.

— Далі, далі. — І промовисто поглянув на Едді, щоб той більше не перебивав.

— Отже, після появи Роланда у Таллі історія знову шугає назад, розповідаючи про те, як помер травоїд Норт, а Волтер його воскресив. Ви розумієте, що мене тут причаровувало, ні? Перша частина вся рухалася задом наперед. Така собі анаграма.

Роланда не цікавили технічні аспекти, які так причаровували самого Кінга; вони балакали зараз не про що інше, як про його життя, його власне життя , врешті-решт, а він у ньому рухався не назад, а вперед. Принаймні до того часу, як досяг Західного моря і дверей, крізь які затягнув собі товаришів по мандрах.

Але, схоже було, що про двері Стівен Кінг нічого не знав. Він написав про придорожню станцію, про те, як Роланд зустрів Джейка Чемберза, він описав їхній похід спершу в гори, а потім і по горах, він написав про те, як Джейка зрадив чоловік, якому він довіряв, чоловік, котрого він любив.

Кінг помітив, як Роланд опустив голову під час цієї частини оповідки, і промовив з неочікуваною від нього делікатністю:

— Не треба так соромитись, містере Дескейн. Зрештою, це я змусив тебе вчинити саме так.

Та Роланда знову охопили сумніви щодо цього.

Кінг написав про балачку Роланда з Волтером серед голгофи з порохнявих кістяків, про пророцтво карт таро і жахливе видіння Роланда, де він проростав крізь дах всесвіту. Він написав про те, як після довгої ночі пророцтв Роланд прокинувся на десять років старшим, а від Волтера залишився лише кістяк. Нарешті Кінг розповів, що написав про те, як Роланд приходить на берег і сідає біля води.

— Ти промовив: «Я люблю тебе, Джейку».

Роланд безрадісно кивнув.

— Я і тепер люблю його.

— Ти говориш так, ніби він насправді існує.

— А ти? А я? Ми існуємо? — подивився на нього уважно Роланд.

Кінг промовчав.

— Що було потім? — запитав Едді.

— Потім, сеньйоре , я вичерпався — чи злякався, якщо так вам більше подобається, — і зупинився.

Едді також схотілося вже зупинитись. Він помітив, як у кухні подовжились тіні, і бажав, поки ще не запізно, вирушити на пошуки Сюзанни. Гадав, що не лише він, а й Роланд також дійшов думки, яким чином їм вибратися з цього світу, сподіваючись, що Стівен Кінг легко зможе переправити їх на Черепахову алею в Ловеллі, де тоншає реальність і куди — принаймні за свідченнями Джона Каллема — останнім часом вчащають нахожі. До того ж Кінг радо їх туди відправить. Щасливий, що нарешті здихався. Але поки ще їм рано звідси йти: Едді, незважаючи на своє нетерпіння, це розумів.

— Ти зупинився, бо загубив свій конпекст, — промовив Роланд.

— Конспект. Та насправді не тому.

Кінг поліз по третю бляшанку пива, і Едді подумав, що у цього чоловіка починає зростати черевце; воно й не дивно, бо, якщо міряти калоріями, він уже з’їв один буханець хліба і ось береться до другого.

— Я практично ніколи не працюю за конспектом. Фактично… от лише не треба мене ганити, це в мене, либонь, трапилось єдиний раз. І він вийшов завеликий, як на мене. Занадто чудернацький. І ви самі виявились проблемою, сер чи сей, чи як ви там себе називаєте. — Кінг скривився. — Яке воно не є, це звертання, не я його вигадав.

— Поки що ні, — зауважив Роланд.

— Ти починався як варіант Безіменного чоловіка Серджіо Леоне. [100] Серджіо Леоне (1929–1989) — італійський кінорежисер, засновник жанру «спагеті-вестерн»; Безіменний чоловік — герой знятої ним у 1964–1966 pp. «доларової» кінотрилогії («Жменька доларів», «Ще кілька доларів», «Хороший, поганий, злий»), завдяки ролі в якому став зіркою американський актор Клінт Іствуд.

— Це зі спагеті-вестернів, — сказав Едді. — Господи Ісусе, звісно ж! Я їх дивився у «Маджестику» сотні разів зі своїм братом Генрі, поки Генрі ще був удома. Потім я туди ходив сам або з одним своїм приятелем, Чаггі Котером, коли Генрі потрапив у В’єтнам. Ото були пацанячі кінухи!

Кінг заусміхався.

— Авжеж, — підтвердив він. — Але моя дружина теж дуріла від них, от бач, яке діло.