Володимир Арєнєв - Магус

— Це не біда, — сумно всміхається синьйор Аральдо. — Це якраз не біда. Ніщо не заважатиме вам, коли повернетеся до наставників, покаятися у гріхах, взяти на себе єпитимію і рухатися далі вибраною вами (та — хіба вами?) стежкою. Притичина не в тому, що ви порушили закон, месере. Притичина в тому, що ви порушили його, уже вірячи в правильність обраного шляху. І досі упевнені, що крадій має сидіти в тюрмі, а злодій — отримати заслужене покарання. У цьому ви, безумовно, маєте рацію. І мали рацію ті, хто вчив вас таким істинам…

— Але справедливість не встановлюється за допомогою брехні та беззаконня, — звично, хоча уже невпевнено заперечує Оберто.

— Втіште таким аргументом тих, чиї долі зламані вправними купцями чи суддями-крючкотворами. Можна говорити правду, діяти за законом — і при цьому робити несправедливі речі, месере. Ви напевне над цим неодноразово замислювалися, але засновники ордену вже підготували для тих, хто сумнівається, відповіді на всі запитання. Свої відповіді, не ваші, свої «добре» і «погано». В Альяссо ви нарешті виявили, що вони не збігаються з вашими.

— Я можу помилятися.

— Аякже. Людині взагалі властиво помилятися. Це магус не може дозволити собі жодної помилки, бо він — вище за них, він — довершений, ідеальний, самодостатній. Магус ставить запитання, спрямовані назовні, і ніколи — на самого себе.

— Є речі, в яких нерозумно сумніватися.

— І є ті, в яких нерозумно не сумніватися. Те, що ви говорите зі мною про це, доводить: ви, месере, уже сумніваєтеся. Пташеня розбило яйце, шкаралупу не склеїти. Вам лишається тільки одне: прийняти самостійне рішення. Будь-яке. Ви можете і далі вірити в ідеали братства чи ж відкинути їх усі до одного, але тепер це буде ваш свідомий вибір.

— Я… — Оберто затинається, хитає головою, знічений, — я подумаю, синьйоре Аральдо. Справді, дякую за пораду і за співчуття.

— Завжди прошу, месере. Колись давно я мав честь називати другом одного законника… це стара історія, напівзабута і, мабуть, не дуже цікава. Важливо от що: відтоді я бачив багатьох братів вашого ордену — і магусів, і інших. Шкода, але більшість із них воліють не залишати яйця навіть тоді, коли виростають із нього. Інші ж розбивають шкаралупу і виявляються зовсім не готовими до світу, який чекає на них по той бік білих опуклих стінок. Ви мені симпатичні, месере, тому я хотів би, щоб вам вдалося вибратись зі шкаралупи якщо не безболісно, то хоча б без фатальних наслідків.

— Я намагатимусь, синьйоре Аральдо… намагатимусь. — Він усе-таки опановує себе і згадує, навіщо прийшов до привида. — Дозвольте одне запитання?

— Уважно слухаю.

— Ви ж знали про Фантина? Відпочатку знали?

— Це очевидно для будь-кого, хто бачив кілька поколінь Цинікуллі — хоча б на портретах.

— Але навіщо?…

— Помста, месере, помста. Найсолодше задоволення — і, до речі, одне з небагатьох, доступних привидам. Не приховуватиму, була ще причина: хотів, дурень недалекоглядний, допомогти хлопчині влаштувати власне життя; але це вже потім, коли я познайомився із ним ближче, а спершу єдине, що надихало мене — бажання як слід насолити… навіть не нинішнім Цинікуллі, а марнославцю Бенедетто, який завжди ду-уже турбувався про чистоту крові і не терпів згадок про незаконних нащадків. Тому що сам він (відкрию вам таємницю) був саме бастардом. У ті часи, до речі, до побічних синів ставилися незрівнянно суворіше, ніж зараз. Нинішній папа, я чув, оголосив кількох своїх бастардів племінниками, дав їм чималі наділи — і нічого, слова ніхто наперекір не сказав. У давні часи «доброзичливці» влаштували б із цього добрячий скандал!.. Воістину мав рацію мислитель, коли вигукував: « О tempores, o mores!»

Оберто, ясна річ, не може із цим не погодитися.

Також пообіцяє він виконати прохання, яке, прощаючись, висловить привид.

І виконає, бо навіть тепер, коли він уже перестав бути повноцінним законником, Оберто залишається людиною свого слова.

Сьомий, останній удар дзвону розсіявся у вечірньому повітрі — і от Оберто уже біля ювелірної крамнички.

«Голос» Татуся, як не дивно, чекає на магуса при вході. Сидить на низенькому стільчику, посмоктує винце, душею відпочиває. Поряд примостилася симпатична дівулька, і вони стиха воркують про якісь дурнички, їм одним цікаві й зрозумілі. Дівулька, до речі, та сама, із «Стоптаного чобота». Виявляється, Татусь Карло прислав її, дізнавшись про ресурджентів: сказав, про всяк випадок, раптом треба буде вісточку передати.