Володимир Арєнєв - Магус

Таким варварським чином позбавленого свободи, його всаджують підпирати якийсь паркан, власне, не паркан навіть, а кілька вцілілих дощок. Поряд, спиною до Фантина, стає стражник, котрий приглядає за іншими полоненими — сім’єю безталанного старигана. Все, дорогенький, розуміє Лезо Монети, тепер уже втрапив у халепу по-справжньому. І жодний магус не врятує, бо месер Оберто, щоб він жив триста років та випорожнювався золотими злитками, лежить зараз у кімнатці «Стоптаного чобота», чекаючи вірного свого помічника. Замість того щоб на допомогу прийти!

Фантинову увагу раптом привертає дрібна тінь, яка, ледве помітна, промайнула десь праворуч. Це міг би бути пацюк… але ж пацюки не ходять на задніх лапах?

І не носять широкополий капелюх, чепурно зсунутий набакир.

М’які пальчики торкаються Фантинового зап’ястя, потім спускаються нижче, до вузлів на мотузці. Лезо Монети тільки й здатен, що промукати дещо, навіть віддалено не схоже на «Малімор?». Але, здається, це саме він — серван, який мешкає на віллі Цинікуллі.

Невже прийшов допомогти?!

Чомусь зараз до Фантина повернулася його колишня любов до волі, він відчайдушно не бажає потрапити до ресурджентових рук і опинитися на допиті. Він ладен прийняти допомогу від будь-кого, навіть від бешкетника-пуеруло.

На жаль, Малімор не поспішає його звільняти. Щось надягає на палець Фантину, препаскудно хихотить і… так, йде геть, падлюко! Напевне влаштував чергову каверзу, Лезо Монети може на що завгодно закладатися — влаштував!

Тим часом старший ресурджент зрозумів, наскільки безглуздо добиватися правди від допитуваного. Фра Оттавіо наказує сторожі відтягти непритомне тіло геть і привести наступного.

Наступний — Фантин.

Він намагається опиратися — пусте. Тепер, зв’язаний, — що він може? шкодувати про власну безтямність та жалісливо мукати щось на зразок «дядечко, не чіпайте, не винний я».

— Хто ти такий? — з легкою огидою цікавиться старший воскресник. — І звідки знаєш його? — вказує на рибалку.

Фантин мурмотить щось про «вперше бачу». Холодні пальці воскресника ледь відчутно торкаються його вуха — і череп пронизує нестерпний біль, що просто-таки зводить з розуму.

«Я йому все розповім, — раптом усвідомлює „віллан“. — Ще трошки протримаюсь… для годиться… щоб не соромно потім… і розповім». Думки плутаються, скачуть, накладаються одна на одну, переплітаються. «Ще трішечки… і як тільки стариган витримав?»

Голос, який несподівано лунає в нього просто над головою, Фантинові здається уже чимось не сповна реальним, як розповідь про неодмінні великодневі дива чи биличка про янгола, який злетів з небес… але ж двоє криланів давним-давно тут, один і досі тримає його за вухо, вливаючи просто в голову киплячу смолу… чи розплавлений свинець… не суттєво, словом, двоє уже тут, а третій у будь-якому разі зайвий, — то звідки ж?…

І що за дурниці, хай Господь милує, він говорить?!

— На мій погляд, святі отці, ви дещо помилилися у виконанні дорученої вам місії. Йшлося ж про пращура роду Цинікуллі, чи не так, фра Клементе? А ви замість пращура намірилися зжити зі світу нащадка, нехай і незаконнонародженого.

Підкреслено шанобливий голос старшого ресурджента:

— Чи не могли б ви пояснити докладніше, месере?

— Аякже. Гей, барджело, піди-но сюди. У тебе є копія портрета, які ви роздавали всім вашим людям? Ну то дістань її, бовдуре, і роздивися як слід. І святим отцям покажи. Впізнаєте, отче? А якщо досі маєте сумніви, накажіть розв’язати бастардові руки. Гадаю, на одній із них… саме так, он, на лівиці, бачите.

— Що це?

— Це? Це, фра Клементе, родовий перстень Цинікуллі. Один із дев’ятьох. Бачите, на печатці кролики і шпаги, елементи їхнього герба.

— Він міг украсти перстень.

— Гадаю, перш ніж робити такі поквапливі висновки, слід запитати про це в синьйора Леандро. Якщо, — вкрадливо додає магус, — ви не вірите моїм словам і цьому портрету.

Месер Оберто говорить щось іще, здається, вкрай важливе, але Фантин уже не сприймає його слова, а потім і взагалі навколишній світ: він уперше в житті непритомніє.