Джон Толкін - Гобіт, або Туди і звідти

Ельфи перші пішли в наступ. їхня ненависть до ґоблінів була холодною та нещадною. Ельфійські списи та мечі відсвічували у присмерку крижаним полум’ям – стільки смертельної люті було в руках, які їх стискали. Щойно ворожа рать ущерть затопила долину, вони зустріли її градом стріл, і кожна зблискувала в польоті, ніби охоплена пекучим вогнем. Услід за стрілами полетіли тисячі списів. Здійнявся несамовитий вереск. Скелі почорніли від ґоблінської крові.

Ледве ґобліни отямилися після шаленої атаки і натиск ельфів послабився, як долиною прокотився гортанний рев. Горлаючи «Морія!» та «Даїн, Даїн!», з іншого боку посунули ґноми Залізного Кряжа з кайлами, а разом із ними – озерні люди з довгими мечами.

Ґоблінів охопила паніка, а коли вони повернулися лицем до нових супротивників, ельфи знову пішли в наступ – зі свіжим підкріпленням. Багато ґоблінів уже тікало понад річкою, щоб вирватися з пастки, і багато вовків почало кидатися на власних вершників, рвучи мертвих і поранених. Перемога здавалась уже близькою – аж тут згори долинули якісь крики.

То ґобліни видерлися на Гору з протилежного боку, і багато їх уже розсіялося по схилах над брамою, а інші, не звертаючи уваги, якщо хтось із вереском зривався у прірву, безоглядно мчали вниз – в атаку на відноги. До обох відног можна було дістатися стежками, які збігали з вершини Гори, а захисників було надто мало, щоб надовго відрізати ґоблінам шлях. На перемогу тепер годі було й сподіватися. Вдалося затримати лише перший натиск чорної лавини.

День хилився до вечора. Ґобліни знову зібрались у долині. У пошуках здобичі примчали зграї варґів, а з ними – особиста охорона Болґа, велетенські ґобліни зі сталевими шаблями. Невдовзі буряне небо почало темніти. Великі кажани й досі кружляли над головами ельфів і людей, впиваючись у поранених, як вампіри. Бард тепер боронив східну відногу, але, попри всі зусилля, поволі відступав, а ельфійські ватажки збилися довкола свого короля на терасі з південного боку, неподалік од вартівні на Кручому Бескеті.

Зненацька пролунав голосний поклик і від брами долинув звук сурми. Усі зовсім забули про Торіна! Частина муру, підважена важелями, обвалилась у заводь. З брами вискочив Король під Горою, а вслід за ним – його соратники. Де й ділися плащі та каптури – ґноми були в осяйній броні, а їхні очі палали червоним вогнем. У сутіні Торінові обладунки виблискували, наче золото у приску.

Згори на них полетіли уламки скель, які жбурляли ґобліни, але ґноми не відступили, а спустилися до підніжжя водоспаду, перестрибуючи з каменя на камінь, і кинулись у бій. Вовки та ґобліни-вершники падали їм до ніг замертво або розбігалися перед ними. Торін завдавав потужних ударів своєю сокирою, а сам, здавалося, був невразливий.

— До мене! До мене! Ельфи та люди! До мене! О мої кревні! — кричав він, і його голос лунав у долині, наче ріг.

Усі ґноми Даїна, змішавши лави, кинулись униз йому на підмогу. Донизу спустилось і багато озерних людей, бо Бард уже не міг їх стримувати, а з іншого боку надбігло чимало ельфів-списоносців. Ґоблінів знову було розбито, і полягло їх стільки, що Діл потемнів, осквернений купами їхніх трупів. Варґів розігнали, і Торін напосідав тепер на охоронців Болґа. Але він не міг пробити їхні лави.

За його спиною впереміш із трупами ґоблінів уже лежало багато мертвих людей, і ґномів, і прекрасних ельфів, котрі могли б довгі віки весело жити в лісі. І наскільки долина перед ним ширшала, настільки ж слабшав Торінів натиск. Його соратників було надто мало. Його фланги були незахищені. Невдовзі вороги перейшли в наступ, і ґномам довелося розташуватися великим кільцем, віч-на-віч із ґоблінами та вовками, які оточили їх зусібіч. Охоронці Болґа з виттям кинулися на них і врізались у їхні лави, ніби хвилі в піщані дюни. Друзі нічим не могли допомогти ґномам, бо лавина ґоблінів посунула схилами Гори з подвоєною силою, і всюди людей та ельфів поволі долали.

Більбо з болем дивився на цю картину. Він обрав собі спостережний пункт на Кручому Бескеті, серед ельфів, – почасти тому, що звідти було більше шансів утекти, а почасти (це промовляла його туків-ська жилка) тому, що в останній смертельній сутичці він волів би захищати Короля ельфів. Мушу сказати, що там був і Ґандальф, – він сидів на землі, ніби у глибокій задумі, готуючи насамкінець, як я припускаю, якийсь фінальний магічний залп.