Генри Олди - Шлях меча

Мовчав лише векіль Ніяз.

Він мовчав навіть тоді, коли звільнений Друдл схопив Фальґрима за руку й потягнув у дім.

Він мовчав потім, чекаючи невідь чого.

Він мовчав і тоді, коли з дому вискочив розпатланий Дауд Абу-Салім, емір Кабірський, що помолодів років на двадцять, і наказав негайно впустити всіх (на щастя, найбільш розбійні особи від’їхали вбік, і один із них тихо попросив нагодувати їх у павільйоні для слуг) і накривати святковий дастархан, та не де-небудь, а в самій залі Посвяти, і на підлозі, як бенкетували предки, і вина побільше, озера вина, ріки вина, моря й океани вина!..

Узагалі, з того дня високоповажний векіль Ніяз став неабияким мовчуном і прожив так до дев’яноста трьох років, після чого мовчки вмер в оточенні ридаючих родичів…

Але це трапиться нескоро – а зараз векіль Ніяз стоїть під дверима зали Посвяти й не може зважитися.

Ні, здається, вже зважився…

Векіль ледь-ледь привідчинив двері (хвала Творцеві, не зарипіли!) і приклав до щілини вухо.

Було чутно, але не видно.

Тоді векіль прибрав вухо й приклав око.

Стало видно, але майже не чутно.

Тоді векіль Ніяз почав робити це по черзі – і завдяки цьому високоповажний Ніяз досяг бажаного результату.

– …Живий він, – бурхливо розповідав Фальґрим, – живий-здоровий, що йому станеться! Асмохат-та в нас молодець! За п’ять років – шість дітей від двох дружин!.. Ото я й кажу – молодець! Щоправда, іноді каже мені: «Ти знаєш, Фальґриме, краще б я її тоді вбив!» Як це – кого? Дружину свою другу… Восьмируку. Ми ще хвилювались, як зараз пам’ятаю – втілення Мо свою ж онучку за себе бере! Жах! Кровозмішення! Діти ж які будуть?! Чин нас заспокоїла – і як у священну водойму дивилася… Гарні діти! Чудові діти! Середнього Фальґримом назвали…

– А старшого? – поцікавився емір Дауд.

– Старшого – Друдлом! Я Чена лякав – мовляв, спадкоємець блазнем виросте! Нічого, каже, нехай росте…

– Бідолашний еміре! – удавано застогнав блазень. – Як же ти будеш без мене правити? Ой, бідолашний еміре!..

– Та куди ж ти дінешся? – сміючись, запитав емір Дауд.

– У Шулму виїду! На тезка свого подивитися! Блазні, як трава, не ростуть – їх поливати треба, удобрювати, розуму вчити… Гей, Діомеде, ви коли назад поїдете, свисніть – мені зібратися – лише підперезатися!

– І справді, блазні – що коти! – беззлобно пожартував емір. Лихо в домі – коти з дому! Мені б куди виїхати…

– Знаємо, – ненав’язливо втрутився Діомед. – Ти, ясновельможний еміре, гадаєш, що ми дарма від охорони й провідників утекли? Навіщо нам у Кабірському еміраті провідники, а тим паче – охорона?! Дещо бачили, і чули, і віч-на-віч зіткнулися… З людьми говорили, і не лише з людьми…

Емір Дауд здивовано підвів брову, але перепитувати не став.

– І в Бехзді на малому турнірі побували, цілий день на ганьбище це дивилися; і про божевільного Гасана з Орлиного гнізда чули, і розбійники нам траплялися! Але хіба ж це розбійники? Ось коли ми по всій Шулмі за найманами-старовірами ганялися – оце розбійники були!.. А у вас – так, дурниця, діти нерозумні… Ми з ними душа-в-душу поговорили, Звитяжцям нагадали, хто вони такі насправді (емір Дауд здивовано насупився, не розуміючи) – і ця, вибачте, банда Кривого Мустафи нас аж до Кабіра проводжала, порошини з нас здували й сперечалися між собою, хто сьогодні Махайру полірувати буде!

Векіль Ніяз відскочив від дверей, лише зараз зміркувавши, хто були ті люди, які відправилися трапезувати в павільйон для слуг.

Але цікавість пересилила, і незабаром у щілині знову замигтіли то вухо, то око, а то й узагалі ніс.

– Це ще не лихо, ясновельможний еміре, – м’яко завважила зморшкувата баба, що сиділа поруч із Друдлом і тримала його за руку, немов боячись, що блазень зникне. – Кабір багато століть спокійним стояв, і лише останні п’ять років закипати почав. Це Шулма століття кипіла, а зараз заспокоюватися стала! Нині не час – а опісля поговоримо, як і чим Масудів вогонь гасити, і так, щоб не палахкотів, але й не вгасав зовсім! Так, Пересмішнику?

– Так, Матінко, – усміхаючись від вуха до вуха, відгукнувся Друдл. – Воістину – так.

– А на божевільних пророків у нас свої пророки є, – додав Діомед. – Розумні.

– Це ти про Ломаку? – зовні безневинно поцікавився Фальґрим, і все посольство розреготалося.

– Ні, Фальґриме, не про нього. Для Ломаки цей Гасан занадто мілкий. Я про слуг Ур-калахая. Правда, Куш-тенгрі й Бач-тенгрі?

– Правда, – коротко відгукнулися обидва шулмуси в халатах із брязкітками, і емір Дауд, на мить зустрівшись із ними очами, несподівано для самого себе пожалів божевільного Гасана ас-Саббаха.