Генри Олди - Шлях меча

Мало.

Мало!..

…Із північних пагорбів, поперед усіх, мчали тургауди Джамухи, завиваючи скаженими вовками, що заганяють здобич.

Тисячна зграя.

І як ремінний бич при ударі тричі обвиває стовп, так тисяча кінних тургаудів, не торкнувшись кола Кабіра, охопила його потрійним кільцем, спрямувавши назовні вістря Диких Лез.

– Назад!.. – немов тисяча батогів разом хльоснули по степовиках.

І Шулма зупинилася, збиваючись у купу.

Коблан і Фальґрим мовчки розступилися, даючи прохід, коли до Мене-Чена, спішившись, рушив воїн – тисячник тумену Джанґар-багатур.

– Я – Джанґар нещасний, – сказав він, не підводячи очей, – глава зганьблених. Накажи вмерти, Асмохате-та!

Він упав на коліна, і я не встиг отямитись, як Джанґар поцілував край моїх піхов.

– Вісімсот років тому, – задумливо промовив Уламок, дивлячись згори вниз на уклінного Джанґара, – все було зовсім не так. Справді. Зовсім не так… Цікаво все-таки: це кінець чи знову початок?

– Не знаю, – глухо відповів Я-Чен. – Не знаю.

– І я не знаю, – легко погодився Уламок.

Він подумав і додав:

– І знати не хочу.

Коли Дауд Абу-Салім, емір Кабірський, був у поганому настрої – а в останні роки емір Дауд був у поганому настрої мало не через день – він намагався виїхати в заміський дім роду Абу-Салімів, де усамітнювався в залі Посвяти й довго походжав із кутка в куток, похмуро дивлячись у підлогу, покриту кольоровою мозаїчною плиткою.

Ось і зараз емір Дауд міряв залу Посвяти важкими кроками, а золоті кадила у формі міфічних чудовиськ зі скорботними рубіновими очами спостерігали із кутків за владикою Кабіра – огрядним чоловіком із сивими обвислими вусами й горбатим носом хижого птаха, чоловіком, чия колишня оманна повільність тепер усе більше переставала бути оманною.

Учергове дійшовши до дверей, Дауд на мить зупинився, згадавши, як п’ять років тому ось тут стояла клітка з диким плямистим чаушем, який несамовито рвався на волю, а лівіше, за крок від порога, стояв однорукий Чен Анкор, жива легенда тодішнього Кабіра; а он там, на помості, поруч із підставкою з ятаганом дядька Дауда, старого Абд-аль-Аттахії на прізвисько Запилений Плащ, біля руків’я цього старого ятагана…

Так, там стояв він, Дауд-Абу-Салім, і з прихованим страхом дивився на залізну руку Чена Анкора, якою той недбало торкався свого улюбленого меча вейського кування й гарту, прозваного в Кабірі Мейланьским Єдинорогом.

Де подівся ти, веселий Чене, улюбленцю кабірців, герою турнірів; у яких краях загубився твій легкий меч? Останні звістки від тебе, спадкоємця Анкорів Вейських, прийшли з Мейланя, і безрадісні були ці звістки. Таємниця смертей у містах емірату перетворилася на зовнішню загрозу, на небезпеку навали – і спершу в Раді Вищих Мейланя з’явилися ассасини, знавці вбивств, а відтак і не лише в Мейлані…

П’ять років готувалися жителі емірату зустріти ворога, і безліч підлітків стали за цей час двадцятирічними юнаками, які твердо знають, що вбивати – можна.

Можна.

На останньому турнірі в Хаффі десять змагунів не змогли продемонструвати необхідну Майстерність Контролю, а вісім учасників були поранені, двоє – тяжко… Це лише в Хаффі, а в Дурбані й Хіні – ще більше.

Кабірський турнір – головний, столичний, що проходив раз на рік – емір Дауд скасував своєю волею, ні з ким не радячись.

А випадки збройних грабунків на вулицях міст? А розбійники, що перерізали торговельні шляхи з Кимени й Лоулеза? Замах на правителя Оразма? Божевільний пророк Гасан ас-Саббах, який оголосив, що «у крові – порятунок», і засів зі своїми прихильниками в неприступному Орлиному гнізді на перевалі Фурраш – але в багатьох безладах помітна довга рука божевільного Гасана!..

О Творцю, за що ти прокляв Кабір?!

Емір Дауд рушив від дверей до помосту, на якому стояла підставка зі старим клинком, і власний ятаган еміра – точнісінько такий, як і на підставці, але значно багатше прикрашений золотом і дорогоцінним камінням – на кожному кроці поплескував по стегну Дауда Абу-Саліма, немов підганяючи.

Чомусь сьогодні це дратувало еміра. Дійшовши до помосту, він піднявся на нього, підійшов до стіни з убитим у неї бронзовим гаком – і незабаром емір знову міряв залу Посвяти важкими кроками, а його ятаган, якого ще далекий предок Дауда прозвав Шешезом або «Лобом Небесного бика», завис на гаку, зачепившись за нього кільцем піхов.