Генри Олди - Шлях меча

– Привіт, Фархадику! – кричав він, як можуть кричати й поводитися лише діти. – Нудьгував без мене? Не нудьгуй – я швидко росту! Я незабаром виросту великий-превеликий – і буду розмахувати тобою, як пір’їнкою! Слово честі! Ти лише трішки почекай!..

– Зажди, могутній воїне! – зупинив його Друдл, смішно морщачись. – Ми ж забули сказати ясновельможному емірові, що прийшли сюди не самі… Як ти гадаєш, герою, треба сказати ясновельможному емірові?

Здивований Дауд перевів погляд із дитини на Друдла, тоді – на двері…

Білявого гіганта, що стояв у дверях, емір упізнав миттєво, незважаючи на роки й турботи, що обтяжували пам’ять Дауда Абу-Саліма.

– Здраствуй, Фальґриме! – прошепотів емір. – Ти прийшов із минулого, лоулезцю? З того минулого, коли день був ясний, а з нікому не відомої Шулми не приходили в Кабір дивні посли й погані звістки? Ти з минулого, Фальґриме?

Фальґрим із поклоном зайшов до зали і зупинився, уперши свій дворучний еспадон у плити підлоги й склавши руки на його руків’ї.

– Ні, о сонцесяйний еміре, я не з минулого! Я з майбутнього! Коли з Шулми вже не приходять погані звістки, зате їздять посли! І одного з них великий емір бачить перед собою!

– Ось, а що я казав?! – заявив Друдл, дивлячись на зблідлого еміра Дауда. – Кричу: це ми, посли Шулми – а ніхто не вірить! Навіть ясновельможні уми…

Особа, що обіймає посаду керуючого господарством заміського дому роду Абу-Салімів, згідно з давньою традицією, називалася векіль.

Людину ж, яка довго топталися біля дверей зали Посвяти й не зважувалася ні постукати, ні ввійти – цю людину мама називала Ніязиком, сусіди – шановним Ніязом ібн-Джалалом, слуги – високоповажним векілем Ніязом, а в списках міського кади він значився як Ніяз ібн-Джалал-ан-Кабірі.

Чоловік, якого звали по-різному, підняв чалму, витер долонею зіпрілу голену маківку, опустив чалму на місце, навіщось торкнув руків’я короткого прямого кинджала за поясом – і з тугою глянув на зачинені двері, з-поза яких линув веселий гамір і вибухи реготу.

«Гадаю, що у Восьмому пеклі Хракуташа для векілів відведене особливе, не занадто гаряче місце!» – подумав високоповажний векіль Ніяз.

Усі сьогоднішні неприємності почалися з появи біля воріт маєтку близько двох десятків незнайомців, які наполягали на авдієнції великого еміра – саме в ту мить, коли великий емір усамітнився в залі Посвяти, що означало: «Не чіпай розсердженого лева!»

Сам векіль Ніяз у суперечках не брав участі, оперезавшись поясом мудрості й зібравшись послати по емірських гулямів у разі неподобств – оскільки частина гостей мала доволі розбійний вигляд – але, обернувшись, векіль Ніяз спершу побачив, як троє брамників уткнулися носами в ґрати, навіщось уп’явшись очима у двох гостей в дивних халатах із безліччю брязкіток (один із цієї парочки був беззбройний, а другий тримав у руках спис-чиду, очевидно, хакаської роботи), а потім…

А потім брамники, рухаючись неприродно повільно, відчинили браму – і юрба прибульців зайшла в маєток.

Векіль Ніяз згадав усю численну рідню Вухатого Демона У, а дійшовши до двоюрідного дідуся, упізнав велетня з величезним еспадоном на плечі, що їхав попереду; упізнав, хоча бачив його востаннє п’ять чи шість років тому.

– Вищий Фальґриме! – нестямно заволав нещасний векіль Ніяз. – Чи ви це?! Що ж ви одразу не сповістили – хто й що…

– Не бійся, ще сповістимо! – зринув із-за Фальґрима смаглявий веселун із кривим мечем-махайрою при боці; і коли кінь смаглявого ощирився в підозрілій усмішці, векіль зітхнув із деяким полегшенням: на цьому коні сидів не хто інший, як Діомед Кіменець, який виїхав із Кабіра приблизно в той же час, що й Фальґрим Білявий, лорд Лоулезький.

– Іга-га! – заіржав хтось у саме вухо векілю Ніязу, і в постраждалому вусі невидимі ковалі вдарили молотами по невидимих ковадлах. – Ах, які панове до нас заїхали! В Друдла-дурня отака стала мокрою щока – сльози котяться, неначе око повзало в пісках!..

– Друдле! – пораненим буйволом заревів Білявий, і невидимі ковалі перебралися з одного вуха векіля Ніяза в інше. – Старий мерзотнику! Живий!.. Клянуся замками Лоула – живий!..

Вихором злетівши з коня, Фальґрим сунув свій еспадон Кіменцеві, схопив усміхненого блазня і, як дитина, підкинув Друдла в повітря, навіть не помітивши, що у блазня на плечах сидить п’ятирічний хлопчик, вельми цим ощасливлений.

Фальґрим кричав, Друдл сміявся, хлопчисько верещав, Діомед намагався їх усіх перекричати, інші гості перемовлялися між собою, слуги й брамники не відставали – і галас здійнявся неймовірний.