Крістофер Паоліні - Ерагон. Брізінгр, або Сім обіцянок Ерагона й Сапфіри

Тиша й цілковита відсутність голосів були для нього солодшими за материнську колискову й на якийсь час знищили його страх перед майбутнім. Правду кажучи, юнакові навіть не хотілося дивитись у магічний кристал, бо, глянувши в нього, він напевно дізнався б яку-небудь лиху звістку, приміром, про те, що його вірного дракона Сапфіру поранили, або просто почув би безліч дорікань від Арії й Насуади. Його слуху торкався тільки спів пташок і легкий шурхіт вітерцю, що плутався в траві та листі дерев.

Так тривало ще якийсь час, аж раптом Ерагона повернули до реального світу голоси кількох чоловіків і лункий стукіт копит. Юнак миттю спинився й стривожено роззирнувся навкруги, намагаючись зрозуміти, з якого боку наближаються незнайомці. З найближчого ярка випурхнули дві наполохані галки.

Єдиною схованкою, в якій можна було зачаїтися від непроханих гостей, були невеличкі зарості ялівцю. Вершник, ніби ошпарений, кинувся до них і закотився під обвисле гілля саме в ту мить, коли шестеро солдатів випірнули з яру й галопом промчали по вузькій брудній дорозі, від якої його відокремлювало якихось десять футів. Зазвичай Вершник відчув би їх іще здалеку, проте відтоді, як у цих краях з'явився Торнак, він тримав свою свідомість за кількома захисними кордонами.

Солдати проїхали кількадесят метрів, спинилися посеред дороги, й між ними зав'язалася суперечка.

— Кажу ж вам, я точно щось бачив! — кричав один із них. Він був середнього зросту, мав рум'яні щоки й жовтувату бороду.

І хоча Ерагонове серце ледь не вистрибувало з грудей, він усе ж таки спробував зробити так, щоб його дихання стало повільним і ледь чутним. Потім юнак помацав свого лоба і з полегшенням переконався, що пов'язка, яку він одягнув на голову, надійно прикривала його розкосі брови й гострі вуха. «Якби ж то в мене були ще й мої обладунки», — подумав він. Щоб не привертати до себе зайвої уваги, Вершник змайстрував із сухого гілля й шматка тканини, що його він виміняв у старого кошикаря, торбу, до якої й заховав свою зброю. Та якби він почав її зараз діставати, то солдати неодмінно б його почули.

Тим часом воїн із жовтуватою бородою зліз зі свого коня й став походжати вздовж дороги, уважно досліджуючи землю й поглядаючи на зарості ялівцю, в яких ховався Ерагон. Як і кожен солдат армії Галбаторікса, він був убраний у червону сорочку, прикрашену язиком полум'я, вигаптуваним золотавими нитками. Його обладунки були доволі простими — шолом, старий щит і шкіряна кольчуга. Тим не менше, це свідчило, що за рангом він був вищий за звичайного солдата. У правій руці чоловік тримав спис, а на його лівому стегні висів довгий меч.

Невдовзі солдат, клацаючи шпорами, підійшов до Ерагонової схованки, і Вершник став шепотіти складне закляття прадавньою мовою. Слова злітали з його вуст, ніби одне суцільне полотно, аж доки він неправильно вимовив особливо складний рядок із самих тільки голосних звуків. Відтак він мав розпочати закляття знову.

Воїн тим часом зробив іще один крок у його бік.

Потім другий.

І тільки тоді, коли солдат зупинився прямісінько перед ним, Ерагону нарешті вдалося закінчити закляття, і він відчув слабкість в усьому тілі — це була непомильна ознака того, що магія почала діяти.

Тим не менше, воїн потягнувся рукою до гілля, під яким лежав Ерагон, розгорнув його й задоволено скрикнув: «Ага!».

Вершник продовжував лежати, не рухаючись.

Воїн дивився прямо на нього, і його обличчя спохмурніло. «Якого біса?» — прошепотів він, а потім поштрикав у зарості списом, ледь не зачепивши Ерагонової щоки. Юнакові довелося щосили стиснути кулаки, щоб стримати тремтіння, яке аж розривало його м'язи.

— Нехай йому грець, — мовив урешті-решт солдат і відпустив гілля, що знову повернулось на своє місце й сховало Ерагона від чужих очей.

— Що там таке? — поцікавився один із чоловіків.

— Та нічого, — сказав солдат, а потім підійшов до своїх товаришів по службі й, знявши шолом і витерши з лоба піт, додав: — Мої очі надумали зі мною погратися.

— І що той триклятий Браетан від нас хоче? Адже ми вже й так не спимо майже два дні.

— Схоже, король у великому відчаї, якщо так нас ганяє… Але, правду кажучи, я б волів не знаходити того, кого ми шукаємо. Не те щоб я боявся, але простим воїнам на зразок нас годі змагатися з тим, хто наважився кинути виклик самому Галбаторіксу. Нехай краще Мертаг та його чудовисько-дракон ловлять цього таємничого втікача!

— Але ж ви самі не згірше за мене чули від нащадка Морзана, що з нами буде, коли ми не розшукаємо втікача…