Крістофер Паоліні - Ерагон. Брізінгр, або Сім обіцянок Ерагона й Сапфіри

Серед воїнів запала напружена мовчанка, а потім той, що стояв на землі, скочив на коня, намотав повіддя на ліву руку й мовив:

— Краще б ти мовчав, Дервуде. Ти надто вже язикатий.

Після цього загін із шістьох вершників пришпорив своїх коней і помчав у північному напрямку.

Коли стукіт копит розчинився в повітрі, Ерагон нарешті зупинив дію магії, а потім потер очі кулаками й нервово зареготав. Він тільки зараз усвідомив, як близько був до того, щоб вскочити в неймовірну халепу, й розумів, що вже одна ця пригода могла перевершити всі небезпеки, на які він наражався за все своє життя в Паланкарській долині. «Я навіть гадки не мав, що зі мною може статися щось подібне», — подумав він.

Закляття, яким він скористався, складалося з двох частин: перша — заломила сонячне проміння довкола його тіла так, що він здавався невидимим, а друга, на що він мав велику надію, мала приховати дію його магії від інших чарівників. І хоча цього разу закляття виручило Ерагона, насправді в нього було кілька недоліків. По-перше, воно не могло приховати слідів, і тому потрібно було весь час залишатися нерухомим, ніби камінь, а по-друге, дуже часто воно не могло сховати людської тіні.

Вибравшись із заростів, Ерагон повернувся обличчям до ярка, з якого з'явилися солдати, проте в його голові була одна-єдина думка — що сказав їм Мертаг?

— А-а-а! — закричав Ерагон, і вирвався з обіймів якогось бентежного сну. Геть нічого не розуміючи й безладно розмахуючи руками, щоб відбитись від ударів уявних ворогів, юнак покотився по землі й урешті-решт прийшов до тями.

Навколо була глупа ніч, а над головою вершника продовжували кружляти у своєму віковічному танкові міріади зірок. Усе живе навколо спало, і він чув тільки легенький шурхіт вітерцю, що куйовдив пасма трави.

Вершникові ще й досі здавалося, що на нього хтось напав, тому він миттю облетів думками прилеглу територію — на тисячу футів у кожен бік, проте скрізь було порожньо.

Ще й досі так і не збагнувши, що сталося, він безсило опустив руки. Його груди важко здіймалися, а шкіра палала дивним вогнем. Думки Вершника нагадували смерч, у якому мерехтіли мечі й списи. На мить йому здалося, що він знову опинився на полі бою у Фартхен Дурі чи на Палаючій рівнині й що б'ється з простими людьми, які воюють на боці Галбаторікса.

Кожне юнакове видіння було настільки реальним, що він легко міг заприсягнутись, ніби якась дивна магія перенесла його назад у часі й просторі. Потім він побачив перед собою всіх людей і ургалів, які загинули від його зброї. Усі вони були такими справжніми, що Ерагонові стало цікаво, чи можуть вони говорити. Далі з Вершником сталося щось і зовсім дивне — сліди від усіх поранень уже давно зникли з його тіла, проте зараз він здригнувся від болю, так, ніби мечі й стріли знову вп'ялися в його плоть. Відчайдушно застогнавши, Ерагон упав на землю й судомно охопив себе руками. «Усе гаразд… Усе гаразд…» — повторював він, притискаючись лобом до землі й скрутившись у живий клубок м'язів. Його дихання стало таким гарячим, що мимохіть обпікало йому живіт.

«Та що ж це зі мною таке?» — запитав він сам у себе.

Справді, Бром ніколи не розповідав у Карвахолі, що в когось із Вершників були такі видіння. Та й ніхто з доблесних варденівських воїнів, яких доводилось зустрічати Ерагонові, здається, ніколи не переймався тією кров'ю, яку він пролив. Навіть Роран, який весь час повторював, як йому огидно вбивати, ніколи не прокидався посеред ночі в холодному поту.

«Я слабодухий, — подумав Ерагон. — Справжній чоловік, а тим паче Вершник, не має цим перейматися. Герроу або Бром легко б упорались із цим. Адже вони, як і я, просто робили те, що мали робити. Без жодних докорів сумління, без жодних нічних жахіть… Я просто слабак».

Скочивши на ноги, він кілька разів обійшов довкола свого лігва, зробленого в траві. Минуло добрих півгодини, проте страх ще й досі сковував його груди залізними лещатами, а шкіра свербіла так, ніби попід нею повзали тисячі мурах. Юнакові було лячно від найменшого звуку, тож він схопив усі свої речі й кинувся бігти в темряву, не переймаючись тим, що зовсім не знає дороги й що хтось може його помітити. Він просто намагався втекти від своїх страхів, тимчасом як його розум, здавалося, повстав і навідріз відмовився вірити в те, що це звичайнісіньке марево. І єдиним порятунком для Вершника залишались його інстинкти, що зараз наказували йому тікати, бігти вперед, у жодному разі не озираючись.