Крістофер Паоліні - Ерагон. Брізінгр, або Сім обіцянок Ерагона й Сапфіри

Порожнеча й темрява…

Тепер дракон був сам-один на всій землі.

Кривава завіса впала на цілий світ, пульсуючи в унісон з биттям його серця. Глаедр розпростер крила й полетів назад у небеса. Він шукав Торнака та його Вершника. Він не дозволить їм утекти. Він наздожене їх і пошматує на клапті. Він палитиме їх вогнем доти, доки вони не зникнуть із цього світу.

І вже за мить Глаедр побачив червоного-птаха-дракона, який летів прямо до нього. Тоді Глаедр заревів від горя і рвонув уперед так стрімко, як тільки міг. Червоний дракон відхилився від його удару в останній момент. Глаедр розвернувся й спробував зайти збоку. На цей раз Торнакові не вдалось ухилитися. Глаедр зробив стрімкий випад, клацнув щелепами й відшматував червоному драконові добрі три фути хвоста. Кров фонтаном вдарила в небо. Заволавши від болю, червоний дракон таки вигнувся, опинившись за спиною Глаедра. Глаедр знову почав був розвертатися, аж раптом гострий біль пройняв йому голову. Світ перед ним затьмарився, а потім стало геть темно…

Де це він?

Сам-самісінький.

Глаедр був сам у якомусь непроглядному мороці.

І в цій самоті, у цьому мороці, дракон не міг ані рухатись, ані бачити.

Він тільки відчував поруч свідомості інших створінь… Але то не були Торнак і Мертаг. То були Арія, Ерагон і Сапфіра.

Аж тепер Глаедр зрозумів, де він опинився. Жах пройняв усе його єство, і він заревів у темряву. Він ревів і ревів. Він танув від болю, та йому було байдуже, що принесе майбутнє. Адже Оромиса не стало. Дракон був самотній.

Самотній!»

Ерагон здригнувся й нарешті прийшов до тями.

Він лежав, згорнувшись клубком. Сльози текли йому по щоках. Вершник сяк-так зіп'явся на ноги й пошукав поглядом Сапфіру та Арію.

Йому знадобилась іще яка мить, щоб зрозуміти, що сталося…

Жінка-чарівниця, на яку Ерагон хотів напасти, тепер лежала горілиць. Вона загинула від удару меча. Духів, що їх вона так завзято викликала, ніде не було видно. Леді Лорана так і сиділа на стільці. Сапфіра пробувала зіп'ястись на лапи в протилежному кутку кімнати. А той чоловік, що раніше сидів на підлозі в колі трьох чарівників, тепер стояв зовсім близько, піднявши Арію в повітря й міцно тримаючи її за горло.

Шкіра чоловіка була бліда, мов у мерця. Його волосся, яке досі було русяве, набуло тепер яскраво-червоного кольору, а коли він зиркнув на Ерагона й хижо посміхнувся, Вершник побачив, що очі в незнайомця каштанові. Словом, цей чоловік був напрочуд схожий на Смерка.

— Моє ім'я Варауг, — сказала Тінь. — Бійся мене. — Арія тим часом спробувала брикнути свого ворога ногою, але той, здається, просто не помітив її удару.

Палюча свідомість Тіні щосили тиснула на розум Ерагона, намагаючись зламати його оборону. Ерагон завмер. Він ледь встигав відбиватися від жадібних щупальців свідомості Тіні. Про те щоб напасти на Тінь із мечем, не могло бути й мови. Не знати чому, Варауг був навіть сильніший за Смерка. Вершника охопило сум'яття. Він не знав, як довго зможе боронитися від Тіні. Здається, Сапфіра також щосили опиралась нападникові. Принаймні вона сиділа неподалік балкона вкрай напружена й геть нерухома.

І в цей час Арія зібрала докупи всі свої сили, її вени напнулися, обличчя стало ледь не пурпуровим від напруги… Ельфійка судомно ковтнула повітря, а потім ребром долоні правої руки щосили вдарила по зігнутому ліктю Тіні. Суглоб гучно хряснув. Рука Варауга на якусь мить обвисла, так що Арія змогла торкнутись підлоги, але вже наступної миті рука Тіні набула своєї звичної форми й підняла ельфійку ще вище.

— Ти помреш, — загарчав Варауг. — Ви всі помрете…

Гостре відчуття того, що Арія та Сапфіра опинились у небезпеці, нарешті привело Ерагона до тями й надало йому впевненості. Думки Вершника стали гострі й прозорі, немов уламки скла, і тепер уже він напав на свідомість Тіні. Вершник добре знав, що Варауг надто могутній, аби пробувати підкорити його свідомість, тому вирішив просто ізолювати Тінь, оточивши її власною свідомістю. Він так і зробив. Тепер щоразу, як тільки Варауг пробував сягнути Сапфіри чи Арії, Ерагон блокував цей відрух, а щойно Тінь пробувала перемістити своє тіло, Вершник ставив їй віртуальний заслін.

Думки Ерагона з шаленою швидкістю літали туди й сюди по периметру свідомості Тіні. Утім це був надто химерний пейзаж, і Ерагон побоювався, що може збожеволіти, якщо надто довго буде на нього дивитись. Вершник працював ледь не за межею можливого, намагаючись передбачити кожен рух Тіні. Та він відчував, що в цьому двобої рано чи пізно неодмінно зазнає поразки. Невдовзі це відчуття почало справджуватися.