Крістофер Паоліні - Ерагон. Брізінгр, або Сім обіцянок Ерагона й Сапфіри

На якусь мить Галбаторікс замовк.

— Тобі немає потреби битися зі мною, — продовжив він далі. — Я й сам визнаю, що в молодості скоїв чимало жахливих злочинів, але все те давно минуло, і, коли сьогодні я думаю про кров, яку пролив, мене мучить сумління. Та й що ти отримаєш від мене? Я не можу змінити те, що вже зробив. Тепер мій найбільший клопіт — встановлення миру в Імперії, якою я володію. Хіба ти не бачиш, що я вже втратив жагу помсти? Лють, яка керувала мною так довго, уже згоріла дотла. Спитай себе, Оромисе: хто відповідає за ту війну, яка охопила зараз усю Алагезію? Не я. Це вардени спровокували її. З мене досить було правити своїм народом. А ельфи, гноми й усі інші нехай живуть собі, як хочуть. Та вардени ніяк не можуть заспокоїтись. Це вони викрали яйце Сапфіри, а значить, саме вони вкрили землю горами трупів. Не я. Ти був колись мудрим, Оромисе, і ти знову можеш стати мудрим. Облиш свою ненависть, приєднайся до мене в Іліреї. Разом ми могли б нарешті покласти край цій війні й розпочати еру миру, яка триватиме тисячу років або й більше.

Галбаторікс не переконав Глаедра. Дракон іще міцніше стис свої могутні щелепи, від чого Торнак аж завив. Його болісний крик здався надто гучним після промови Галбаторікса.

— Ні, — чистим дзвінким голосом відповів Оромис. — Ти не годен змусити нас забути про твої звірства бальзамом медової брехні. Відпусти нас! Ти не маєш права тримати нас, а я не хочу говорити з таким зрадником, як ти.

— Тьху на тебе, старий дурню! — вилаявся Галбаторікс, і тепер його голос був грубий і лютий. — Краще б ти пристав на мою пропозицію. Тоді ти був би першим і найголовнішим серед моїх рабів. А тепер я зроблю так, що ти пожалкуєш про свою безглузду відданість своїй так званій справедливості. До того ж, ти неправий. Я можу тримати вас тут стільки, скільки захочу, бо я став могутнім, мов бог, і немає нікого, хто міг би мене зупинити!

— Ти все одно не переможеш, — сказав Оромис. — Навіть боги не живуть вічно.

Галбаторікс брудно вилаявся:

— Твоя філософія не стримає мене, ельфе! Я найвеличніший із чарівників, а скоро буду ще величнішим. Смерть не забере мене. А от ти помреш. Та спершу я примушу тебе страждати. Ви обоє будете страждати більше, ніж можете собі уявити. А потім я уб'ю тебе, Оромисе, і заберу твоє серце сердець, Ґлаедре. Тоді ти служитимеш мені до кінця своїх днів.

— Ні! — скрикнув Оромис.

І Глаедр знову почув брязкіт мечів.

На час битви Глаедр виключив Оромиса зі своєї свідомості, та насправді їхній зв'язок був куди глибший, ніж простий обмін думками. Отож, за якусь мить дракон виразно відчув, як Оромис закляк від страшного болю. Тоді Глаедр відпустив лапу Торнака й спробував відштовхнути червоного дракона геть. Торнак голосно ревнув, але так-таки й залишився на місці. Глаедр зрозумів, що їх тримало вкупі закляття Галбаторікса — жоден із драконів не міг поворухнутися більше, ніж на кілька футів.

Десь угорі знов почувся брязкіт металу, а потім Глаедр побачив Наеглінг, який пролітав повз нього до землі. Меч зблиснув золотом, засяяв і зник унизу. І тоді, чи не вперше в житті, Глаедра охопили холодні кігті страху. Він добре знав, що майже вся енергія Оромиса зберігалась усередині меча, та й охоронні закляття Вершника втрачали без меча силу. Тепер він був геть беззахисний.

Глаедр щосили рвонувся, намагаючись звільнитися від закляття Галбаторікса. Та попри всі свої зусилля, нічого не міг удіяти. А вже за якусь мить дракон відчув, як Зарок пройняв Оромиса від плеча до стегна.

Глаедр заревів…

Він ревів так, як кричав давним-давно Оромис, коли Глаедр утратив свою лапу.

І тоді якась незнана сила з'явилась у тілі дракона. Вибухом магії він струснув із себе Торнака й Мертага, так, як вітер зриває з гілки осіннє листя, а потім склав крила і, міцно притиснувши їх до боків, пірнув униз до Джиліда. Якби він зміг швидко дістатись туди, то Ісланзаді та її чарівникам вдалося б урятувати Оромиса.

Але місто було надто далеко. Свідомість Оромиса потроху блякла… зникала… вислизала геть…

Тоді Глаедр влив свою власну силу в розсічене тіло Оромиса, намагаючись підтримати його, поки вони долетять до землі. Та й цієї сили було замало, щоб зупинити жахливу кровотечу.

„Глаедре… — подумки прошепотів Оромис, — відпусти мене… — Голос Вершника ставав усе слабшим і слабшим: —…і, Глаедре… Не сумуй за мною…“

А потім супутник життя дракона відійшов у небуття.

Він пішов…

Пішов!

ПІШОВ!