Крістофер Паоліні - Ерагон. Брізінгр, або Сім обіцянок Ерагона й Сапфіри

— Цікаво… — тільки й мовив Оромис і задумливо подивився кудись убік обрію. За мить він струснув головою, наче відганяючи сумні думки. Тепер його обличчя стало ще більш серйозним: — Ось що я хотів іще сказати… — почав він, помітно хвилюючись. — Ми з Глаедром можемо за себе постояти, але ти, Ерагоне, правильно говорив: нам є чого боятися… У Глаедра — свої рани, у мене — мої… Недаром мене називають Скорботним Мудрецем… Це нічого б не важило, якби нашими ворогами були прості смертні. Навіть тепер ми легко можемо змагатися з якою сотнею чи навіть тисячею. Та, на жаль, наш ворог — найнебезпечніше створіння, яке тільки бачила ця земля. І хоч як мені не хочеться визнавати, але Глаедр і я — каліки, і є багато шансів, що ми не виживемо в майбутніх боях… Ми обоє прожили довге життя, і сум віків давить на нас… А от ви — молоді, свіжі, сповнені надії… Я вірю, що ваші шанси перемогти Галбаторікса куди більші, ніж будь-чиї.

Оромис сумно глянув на Глаедра:

— Одне слово, щоб зробити вас іще сильнішими та на випадок нашої можливої смерті, Глаедр із мого благословіння вирішив…

«Я вирішив, — продовжив Глаедр, — віддати вам моє серце сердець, тобі, Сапфіро, Блискуча Луско, і тобі, Ерагоне, Убивце Тіні.»

Сапфіра та Ерагон не знали, що й казати. Досить довго вони дивилися на величного золотого дракона. Нарешті Сапфіра знайшлася на слово:

«Майстре, — сказала вона, — ваша честь більша за слова, але… ви впевнені, що хочете довірити своє серце нам?»

«Так, — відповів Глаедр і опустив свою величезну голову ближче до Ерагона. — Я впевнений, і на те є багато причин… Принаймні якщо ви матимете моє серце, то зможете спілкуватися з Оромисом і зі мною будь-де, і тоді я допомагатиму вам своєю силою, коли в тому буде потреба. А раптом Оромис і я загинемо в битві, тоді наші знання і досвід, а також моя сила залишаться з вами. Я довго про це думав і певен, що роблю правильно.»

— Але якщо Оромис загине, — сказав Ерагон тихим голосом, — невже ти справді захочеш жити без нього в образі Елдунарі?

Глаедр пильно глянув своїми надзвичайними очима на Вершника. «Я не хочу розлучатися з Оромисом, — сказав він після тривалої мовчанки, — але що б там не сталося, я буду робити все можливе, щоб скинути Галбаторікса з його трону. Це наша єдина мета, і навіть смерть не зможе змінити її. Я знаю, ти й думати не хочеш про втрату Сапфіри… Це природно. Але ми з Оромисом мали довгі століття для того, аби збагнути, що наша розлука неминуча… Чи будемо ми обережні, чи ні, за якийсь час один із нас неодмінно помре. Звісно, це не надто втішна думка, але що поробиш… Так влаштований світ.»

— Я теж не хочу вдавати, що радо думаю про це, — мовив Оромис, — але мета життя полягає не в тому, щоб робити щось таке, чого ми хочемо. Мета життя — робити те, що має бути зроблене. Цього вимагає від нас доля.

«А тепер, — сказав Глаедр, — я питаю тебе, Сапфіро, Блискуча Луско, і тебе, Ерагоне, Убивце Тіні, чи приймаєте ви мій дар?»

«Приймаю», — відповіла Сапфіра.

«Приймаю», — трохи повагавшись, луною озвався Ерагон.

Після цих слів Глаедр підвів голову. М'язи на його череві запульсували, кілька разів стиснулись, і горло йому почало судомити, так, неначе там щось застрягло. Розчепіривши лапи, золотий дракон витягнув шию прямо перед собою, а кожна зв'язка й сухожилля на його тілі напнулися під обладунком осяйної луски. Горло Глаедра стискалося й розтискалося все швидше й швидше. Нарешті він опустив голову так близько до Ерагона, що Вершник ледь не заплющив очі й спробував затамувати подих. А коли Глаедр роззявив пащу, Ерагон побачив, як десь глибоко-глибоко, між складками пульсуючої криваво-червоної плоті, зринуло золотисте світло. За мить щось кругле, приблизно фут у діаметрі, ковзнуло по червоному язику Глаедра й випало з його рота так швидко, що Ерагон ледь устиг його впіймати…

Вершник тримав у руках слизький, укритий слиною Елдунарі. Ерагонові забило памороки. Він аж хитнувся назад, бо раптом відчув кожну думку, кожне почуття Глаедра — все-все. Це було так приголомшливо, як наче він тримав у своїх руках самісіньке єство Глаедра.

Глаедр теж здригнувся, струснув головою, немов його хто вкусив, і миттю захистив свій розум від Ерагона, хоч той усе ще міг відчувати мерехтіння його рухливих думок, а також плин почуттів.

Елдунарі нагадувало якусь велетенську золоту прикрасу. Його поверхня була тепла й помережана сотнями гострих граней, які дещо різнились за розміром і відбивали світло під різними кутами. А центр Елдунарі випромінював блякле світло, подібне до світла лампи під абажуром. Це світло розмірено пульсувало. На першим погляд, воно здалося Вершникові спокійним, та що довше він вдивлявся в нього, то більше бачив усередині: там були і маленькі вихорки, і цілі потоки, які то згорталися, то розгорталися у всіх можливих напрямках, і темнуваті плями, котрі ледь-ледь рухались, і жмутки яскравих спалахів, не більших за кінчик голки, які сяяли всього мить, а потім згасали на золотистому полі. Воно було живе.