Крістофер Паоліні - Ерагон. Брізінгр, або Сім обіцянок Ерагона й Сапфіри

Коли Рунон стала покривати кінчик леза декоративними смугами, м'язи на правій руці Ерагона так ослабли, що напилок мимохіть випав. Утома Вершника була надто сильна, бо він так зосередився на мечі, що геть забув про все інше.

«Мабуть, досить уже», — сказала тоді Рунон і якось непомітно вийшла зі свідомості Ерагона.

Від несподіванки Вершник похитнувся на лаві й ледь не втратив рівноваги ще до того, як відновив контроль над своїм тілом. Пісня стихла, і тепер надворі панувала тиха-тиха ніч.

— Але ж ми ще не закінчили! — здивувався Вершник.

— Ти мені вже не потрібен, Убивце Тіні, — відповіла ельфійка. — Іди собі й поспи до світанку.

— Але ж…

— Ти надто стомлений і, якщо будеш працювати далі, то, попри всю мою магію, неодмінно зіпсуєш меч. Тепер, коли лезо вже готове, я можу й сама працювати далі, не порушуючи своєї клятви. Іди собі… Ліжко на другому поверсі. А якщо ти голодний, то в коморі є їжа.

Ерагон трохи повагався, але потім кивнув і попрямував убік будинку. Він ледве-ледве волік ноги. Плентаючись повз Сапфіру, юнак провів рукою по її крилу й побажав їй добраніч. Він був надто стомлений, щоб сказати ще щось. Сапфіра скуйовдила йому волосся теплим подихом. «Не турбуйся, — сказала вона. — Я наглядатиму за всім, та й про тебе, малий, не забуду».

На порозі будинку Рунон Ерагон зупинився й глянув у тінистий дворик, туди, де ще й досі стояли Мод та двоє дітей-ельфів. Він підняв руку на знак вітання, і Мод посміхнулась йому у відповідь, оголивши чималі гострі зубки. Холод пройшов по спині Ерагона, коли й діти-ельфи поглянули на нього — їхні великі розкосі очі в сутінках здавалися ще більшими. Утім ельфи не зробили жодного руху, тож Вершник нахилився й увійшов до будинку, бажаючи тільки одного — лягти на м'який матрац.

— Прокидайся, малий, — сказала Сапфіра. — Сонце вже встало, та й Рунон із нетерпінням на тебе чекає.

Ерагон підхопився, легко скинув із себе ковдру — так само легко, як скинув свої нічні сни. Плечі й руки йому від учорашнього дня досить сильно боліли. Він натягнув черевики, сяк-так упоравшись зі шнурками, підхопив із підлоги свого брудного фартуха й хутенько побіг униз по гладеньких сходах гнутого дому Рунон.

Небо вже світилось від перших променів сонця, хоч тіні все ще огортали дворик. Рунон і Сапфіра були біля кузні, тож Ерагон поспішив до них, на ходу пригладжуючи волосся пальцями.

Рунон стояла, прихилившись до краю лави. Під очима в неї були темні мішки, а зморшки на обличчі стали помітніші, ніж раніше.

Перед нею лежав меч, прикритий якоюсь довгою білою тканиною.

— Здається… я зробила… неможливе, — сказала ельфійка хрипким уривчастим голосом. — Я зробила меч, хоч поклялася ніколи більше їх не робити. Але й це ще не все! Я зробила його менш ніж за день, до того ж, руками, які мені не належали. І меч вийшов — не якесь там сміття… Ні! Це найкращий меч, який я будь-коли робила. Звісно, я б хотіла під час роботи менше послуговуватись магією, але це одна-єдина вада, і вона ніщо порівняно з результатом. Поглянь!

Рунон взяла тканину й відтягла її вбік, відкривши меча.

Ерагонові перехопило подих…

Він гадав, що за ті кілька годин, які були в Рунон, вона зможе хіба що зробити просте руків'я та гарду для меча, ну, може, ще звичайні дерев'яні піхви. Але меч, який Ерагон побачив на лаві, був так само прекрасний, як Зарок, Наеглінг чи Тамерлейн. Ні, він був кращий за будь-який із цих мечів!

Його лезо ховалось у блискучих піхвах такого самого темно-синього кольору, як і луска на спині Сапфіри. Цей колір трохи мерехтів, так, немов цяточки світла вигравали десь глибоко на дні прозорого лісового ставка. Шматок синього яскравого металу, вирізьбленого у формі листочка, вінчав кінчик піхов, а їхній край прикрашав декорований стилізованими лозами заворот. Вигнута гарда також була зроблена із синюватого металу, так само, як і чотири ребра, що тримали великий сапфір на верхівці руків'я. А руків'я в півтори долоні було зроблене з міцного чорного дерева.

Ерагон із благоговінням простягнув руку до меча, але потім завагався й глянув на Рунон.

— Можна? — спитав він.

Вона схилила голову:

— Звісно, можна. Я дарую його тобі, Убивце Тіні.

Лиш після цього Ерагон підняв меча з лави. Піхви й дерево руків'я були прохолодні на доторк. Вершник помилувався деталями на піхвах, гарді та руків'ї, а потім міцно взявся за руків'я меча й витяг його з піхов.

Як і решта меча, лезо було блакитне, хіба лиш трохи світлішого відтінку. Цей колір нагадував луску на горлі Сапфіри, світлішу за колір луски на її спині. І так само, як на Зароку, він був мінливий. Коли Ерагон повертав меча, той починав мерехтіти, змінюючи блакитні й сині тони — геть усі, якими переливалась сама Сапфіра. Крізь плин кольорів були помітні орнаменти всередині яскравого металу та білі смуги вздовж його країв.