Крістофер Паоліні - Ерагон. Брізінгр, або Сім обіцянок Ерагона й Сапфіри

«Хто це наважився потурбувати мій спокій? Хто це наважився вкусити й палити мене? Назвіть свої імена, щоб я знало, кого я зараз уб'ю».

Корінь іще дужче стис Ерагонові ногу, тож юнак ледь не скрикнув від болю, бо ще трішки, і його кістка хруснула б.

«Я — Ерагон, Убивця Тіні, а це мій дракон — Сапфіра, Блискуча Луска».

«То помріть же гідно, Ерагоне, Убивце Тіні, й Сапфіро, Блискуча Луско».

«Зажди! — вичавив із себе Ерагон. — Я ще не закінчив про нас розповідати».

На мить запанувала тиша, а потім дерево мовило:

«Кажи…»

«Я останній вільний Вершник дракона в Алагезії, а Сапфіра — остання самиця дракона. Ми єдині, хто може перемогти Галбаторікса, зрадника, що знищив Вершників і захопив половину Алагезії».

«То навіщо ти зробив мені боляче, драконе?» — зітхнуло дерево.

Сапфіра вишкірила зуби:

«Ти не хотіло з нами розмовляти, ельф-дерево. А Ерагонові край потрібен меч. Ми шукали його між твоїм корінням, бо кіт-перевертень казав зробити саме так, коли нам знадобиться зброя».

«Тоді ви змарнували своє життя — під моїм корінням нема ніякого меча».

Відчайдушно чіпляючись за останні слова дерева, Ерагон простогнав: «Ми гадаємо, що кіт-перевертень мав на думці зоряну сталь, з якої Рунон кує мечі для Вершників».

По цих словах землею довкола дерева пройшла хвиля, вигнавши з нірок безліч малої звірини, яка відразу ж дременула геть. Краєм ока Вершник помітив, як до галявини наближалися десятки ельфів — їхнє волосся майоріло на вітрі, ніби шовкові прапори. Мовчазні, як привиди, вони зібралися довкола дерева Меноа, але не стали робити нічого, щоб допомогти Вершникові й дракону.

Ерагон уже хотів був покликати на допомогу Оромиса й Глаедра, коли дерево знов озвалося:

«Кіт-перевертень знав, що казав… Під моїм корінням справді є яскравий метал, але ви його не отримаєте. Ви покусали мене та ще й намагалися спалити, тож я ніколи вам цього не пробачу».

Сяк-так угамувавши свій страх, Ерагон мовив у відповідь:

«Але ж Сапфіра — остання самиця дракона! Ти не можеш її вбити!»

«Дракони дихають вогнем, — прошепотів голос, і всі дерева навколо затремтіли. — А вогонь треба гасити».

Сапфіра тим часом зібралась на силі й прохрипіла:

«Якщо ми не зупинимо чоловіка, який знищив Вершників дракона, тоді він неодмінно прийде сюди й спалить твій ліс, а потім добереться й до тебе, ельф-дерево. Та якщо ти нам допоможеш, ми спробуємо його зупинити».

«Варто йому вбити хоч один мій паросток, як він миттю ж помре, — відповів голос. — Ніхто не має такої сили, як цей ліс. Ніхто не зможе його знищити».

«Пробач, дерево! — став благати Ерагон. — Відпусти нас, і ми залікуємо твої рани своєю магією».

Здавалось, дерево Меноа не звернуло уваги на слова Вершника, потягнувшись до його свідомості.

«Хто ти такий, Ерагоне? — спитало воно за мить. — Я знаю кожну істоту, яка живе в цьому лісі, але ніколи не зустрічало когось, хто був би схожий на тебе».

«Я не є ані ельфом, ані людиною, — відповів Ерагон. — Я щось середнє. Дракони змінили мене під час святкування Кривавої Клятви.»

«Але навіщо вони змінили тебе, Вершнику?»

«Щоб я зміг перемогти Галбаторікса та його Імперію».

«Я пригадую, як під час свята я відчула, як у світі щось змінилось, але я не думала, що це сталося з тобою… Я ж бо думаю про сонце й дощі…»

«Ми загоїмо твоє коріння й стовбур, о дерево! — ще раз повторив Вершник. — Але дозволь нам забрати яскравий метал».

Решта дерев застогнали, ніби самотні душі, а потім голос Меноа схвильовано, але м'яко прошепотів:

«А ти даси мені те, чого я хочу, Вершнику?»

«Дам», — не вагаючись, відповів Ерагон, ладний заплатити за меч Вершника будь-яку ціну.

Листя дерево Меноа перестало шелестіти, і на галявині запанувала цілковита тиша. Потому земля під Ерагоновими ногами затремтіла, коріння розійшлося, і Вершник побачив у ямі те, що нагадувало шматок іржавого заліза у два фути завдовжки й у півтора завширшки. Коли руда опинилась на поверхні, Ерагон раптом відчув різкий біль у животі. Юнак скривився, потер рукою болюче місце, а біль тим часом зник так само раптово, як і з'явився. Корінь послабив хватку довкола його ноги, а невдовзі й узагалі зник у землі. Сапфіра теж уже була на свободі.

«Ось твій метал, Вершнику, — прошепотіло дерево Меноа. — Забирай його та йди…»

«Але ж…» — хотів був мовити Ерагон.

«Іди…» — урвало Вершника дерево Меноа, і його голос стих. Свідомість дерева покинула голови Ерагона й Сапфіри і всоталася назад під його коріння. Сосни, що були навколо, випрямились і стали такими, як були раніше.