Крістофер Паоліні - Ерагон. Брізінгр, або Сім обіцянок Ерагона й Сапфіри

Ерагон спустився на корінь і потер долоні об стегна.

— Ну що ж, — сказав він, — не будемо марнувати жодної секунди.

Вершник і справді не зволікав, а прудко побіг до дерева Меноа. Услід за ним пострибала й Сапфіра, чавлячи кожну гілочку, що потрапляла їй під ноги, і здійнявши неабиякий шарварок.

Опинившись попід самісіньким деревом, Вершник послизнувся на його корені й, щоб не впасти, змушений був схопитись за одну з товстелезних зморщок на його корі.

Коли Сапфіра урешті-решт наздогнала Ерагона, той заплющив очі, глибоко вдихнув холодне вологе повітря й полинув до дерева думками.

Дерево навіть не спробувало зупинити Вершника, адже його свідомість була такою величезною й так перепліталася зі свідомостями інших рослин, що йому не потрібен був жоден захист. Одним словом, той, кому раптом закортіло б установити над ним контроль, мав проникнути у свідомість усього живого в Ду Вельденвардені, а навряд чи в якої-небудь земної істоти вистачило б на це сил.

Невдовзі Ерагон відчув те, що відчувало й саме дерево: як на його коріння тисне земля, як у його кроні нишпорить вітерець, і навіть те, як з одного з невеличких порізів скрапує сік. А ще свідомість Вершника заполонили відчуття безлічі інших рослин, що підкорялись Меноа. Судячи з усього, дерево спало, бо в його свідомості витала одна лиш думка, та й та була така довга й повільна, що Вершник не міг її зрозуміти.

Зібравшись на силі, Ерагон вдихнув повні легені повітря й подумки загукав:

«Будь ласка, послухай мене, о велике дерево! Мені потрібна твоя допомога! Усю країну охопила війна! Навіть ельфи вийшли із затінку Ду Вельденвардена, щоб повстати проти Імперії. А в мене немає меча, яким би я міг битись! Якось давно кіт Солембум сказав мені, що коли я потребуватиму зброї, то зможу знайти її між твоїм корінням, о велике дерево! Тепер час настав. Будь ласка, послухай мене, о матінко лісу! Допоможи мені!»

Благаючи дерево, Вершник посилав до його свідомості спогади про Торнака, Мертага й армію Імперії, а Сапфіра посилювала плин його думки власним розумом.

Так пройшло кілька хвилин, а дерево, здавалось, не звертало на них жодної уваги. Проте Ерагон невпинно продовжував його благати, думаючи про те, що Меноа жило значно повільніше за людей або ж ельфів, тож могло й відповісти не відразу.

«Ми більше не можемо витрачати сили, — прошепотіла Сапфіра, — інакше навряд чи встигнемо вчасно повернутись до варденів».

Ерагон погодився і з великою неохотою зробив потік енергії ледь відчутним.

Тим часом сонце вже встигло сягнути зеніту й стало спускатись до обрію, а хмаринки поменшали й розбіглися по всьому небосхилу. Ду Вельденварден увесь аж кишів життям: поміж деревами пурхали птахи, по гілках стрибали білки, з квітки на квітку перелітали метелики, а повз Ерагонові черевики, несучи маленькі білі личинки, пройшла маршем ціла колонія мурашок.

Та всю цю ідилію зруйнувало розлючене гарчання Сапфіри.

«Годі вже канючити! — обурилась вона. — Я дракон, і ніхто не може ставитись до мене без належної поваги, навіть оце дерево!»

— Чекай, чекай! — у розпачі крикнув Ерагон, здогадавшись, що саме Сапфіра хоче зробити, але дракон не звернув на нього жодної уваги.

Трохи відійшовши від стовбура, дракон присів, глибоко ввігнав пазури в землю й одним потужним ривком видрав три величезні корені Меноа.

«Слухай дерево, тобі що, заціпило? Невже ти не хочеш з нами говорити?» — загорлала Сапфіра, а потім відвела назад голову, ніби змія, що збирається напасти. За мить з-поміж її щелеп вирвались язики біло-блакитного полум'я.

Ерагон ледь устиг відскочити вбік, прикриваючи обличчя рукою.

«Сапфіро, зупинися!» — перелякано загукав він.

«Я зупинюся лиш тоді, коли воно нам відповість!»

Геть не знаючи, що його робити, Вершник звів голову догори й побачив, як усі дерева навколо стали розлючено похитуватись. Повітря сповнив стогін їхнього гілля, а в обличчя Ерагона вдарив крижаний вітер. Стовбури й гілля здавалися тепер, удвічі довшими, ніж були раніше, тож юнак по-справжньому злякався.

«Сапфіро…» — скрикнув він і присів, готовий тікати або битися.

Дракон урешті-решт закрив свою пащеку, роззирнувся навсібіч, і його луска стала дибки, ніби шерсть переляканого кота. Потому він закрутив головою й, відчайдушно гаркнувши, став задкувати від дерева Меноа.

«Мерщій лізь мені на спину!»

Та перш ніж Ерагон устиг зробити бодай крок, із землі виринув корінь завтовшки з його руку й схопив юнака за ліву ногу. Довкола Сапфіри з'явилось іще товще коріння й миттю знерухомило її, обвившись драконові довкола хвоста й лап. А потім у свідомості Сапфіри й Ерагона пролунав повільний шепіт, схожий на шелест листя: