Крістофер Паоліні - Ерагон. Брізінгр, або Сім обіцянок Ерагона й Сапфіри

«Ти говориш про те, якими були ельфи до того, як наші раси об'єдналися між собою?» — спитала Сапфіра.

Рунон перевела сумний погляд на дракона.

— Так, Блискуча Луско. Я говорю про старі часи. Тоді ельфи й дракони ще не єдналися. Я ніколи навіть не думала, що наші раси так сильно зміняться. Але вони таки змінились. І ось я стою — одна з небагатьох, хто ще пам'ятає про те, якими ми були колись.

Рунон різко перевела погляд на Ерагона й так само різко змінила тему:

— Ні. Арвіндр — це не те, що тобі треба. Свій меч Бром втратив під час падіння Вершників. І якщо той меч не прикрашає зараз колекцію Галбаторікса, тоді він або знищений, або похований десь глибоко в землі під зітлілими кістками полеглих на полі бою. Навіть якщо його й можна було б якось знайти, то ти все одно не встиг би полагодити його до того часу, як знову виступиш проти своїх ворогів.

— Що ж мені тоді робити, Рунон-ельдо? — спитав Ерагон. Потім трохи помовчав і розповів ельфійці про шаблю, яка, попри те що була зміцнена закляттями, все одно підвела його в тунелях під Фартхен Дуром.

Рунон гмукнула.

— Ні, — сказала вона. — закляття тут ні до чого Коли лезо погано викуване й загартоване, ти можеш захищати його своїми закляттями скільки завгодно, але метал сам по собі залишається слабким, як і був. Вершникові потрібне щось куди більше. Йому потрібне лезо, яке зможе витримати найжорстокіші напади, а крім того, буде невразливим для якомога більшого числа заклять… Ні, закляття треба накладати над гарячим металом, коли ти видобуваєш його з руди, коли ти куєш його… Закляття мають змінити на краще саму структуру металу.

— Але де ж я зможу дістати такий меч, Рунон-ельдо? — майже з відчаєм спитав Ерагон. — Хіба що ти зробиш його для мене!

Зморшки на обличчі Рунон поглибшали. Вона помовчала, потерла лікоть — міцні м'язи на її оголеній руці заворушились:

— Ти ж знаєш… я поклялась, що до самої смерті не буду кувати жодної зброї.

— Знаю.

— Ця клятва зв'язує мене. Я не можу її порушити навіть тоді, коли б дуже сильно цього хотіла. — Рунон пішла назад до своєї кузні й сіла. — Та й навіщо це мені, Вершнику дракона? Скажи! Чому я маю пускати у світ іще одного викрадача душ?

— Тому, — відповів Ерагон, обережно добираючи слова, — що ти могла б допомогти покласти край правлінню Галбаторікса. Чи не було б справедливо, якби я вбив його викуваним тобою лезом, адже саме твоїми мечами він і клятвопорушники забрали життя багатьох драконів і Вершників? Ти кажеш, що тобі дуже не подобається те, як вони використали твою зброю. То, може, варто відновити рівновагу, викувавши меч, годний знищити Галбаторікса?

Рунон схрестила руки й глянула в небо.

— Меч… новий меч. Після скількох довгих років знову використати моє вміння… — ельфійка опустила очі. — Зрештою, є один спосіб, як я могла б допомогти тобі… Але… про це не варто навіть думати…

«Чому ж?» — спитала Сапфіра.

— Та хоч би тому, що в мене немає металу, який мені потрібен! — скрикнула Рунон. — Невже ви гадаєте, що я кувала мечі Вершників зі звичайної сталі! Ні! Колись давно в хащах Ду Вельденвардена я натрапила на шматки метеора, який упав на землю. Ті шматки містили руду, не схожу на жодну іншу, з якою я доти працювала. Тоді я повернулась до своєї кузні, добре очистила її, і сталь, яку я потім отримала, була міцнішою та гнучкішою за будь-яку іншу. Я назвала ту сталь «яскравим металом», тому що вона мала якийсь незвичний блиск. І коли королева Тармунора попрохала мене викувати перший меч для Вершників, я викувала його з яскравого металу. Потім я щоразу при нагоді шукала в лісі шматки того зоряного металу. Я не дуже часто їх знаходила, та коли вже знаходила, то зберігала його для Вершників. З часом я знаходила ці шматки все рідше й рідше, аж доки нарешті мені не здалося, що жодного шматка більше не залишилось. За двадцять чотири роки я зуміла викувати сім мечів, серед них були і Арвіндр, і Зарок. Але з того часу, як Вершники впали, я шукала яскравий метал тільки один раз. І це було минулої ночі, після того, як Оромис побалакав зі мною про тебе. — Рунон пильно глянула на Ерагона: — Я ходила далеко-далеко, я наклала чимало заклять, але не знайшла ані крихти яскравого металу. Якби його було хоч трохи, тоді ми могли б подумати про меч для тебе, Убивце Тіні… А так навіть говорити про це не варто.

Ерагон шанобливо вклонився ельфійці, подякував їй за добрі слова, а потім вони із Сапфірою залишили дворик і рушили крізь зелений кизиловий тунель.