Крістофер Паоліні - Ерагон. Брізінгр, або Сім обіцянок Ерагона й Сапфіри

Від думки про це в Ерагона полегшало на душі, бо тепер він знав принаймні одне слабке місце свого супротивника.

— А чому я ніколи не зустрічав згадок про серця драконів у старих історіях? — спитав Ерагон після тривалої паузи. — Адже якщо вони такі важливі, то барди й учені мали б весь час про них говорити.

Оромис почухав потилицю, поклав долоні на стіл і тільки тоді відповів:

— В Алагезії існує безліч таємниць, Ерагоне, але мій народ найдужче оберігав саме історію Елдунарі. Багато віків дракони прагнули приховати свої серця від цілого світу й розповіли нам про них тільки тому, що між нашими расами було підписано магічну угоду.

— Але чому? — ще й досі не розумів Вершник.

«Ах, — мовив на те Глаедр, — якби ми всім розповідали про наші Елдунарі, то їх прагнув би викрасти кожен мерзотник. І врешті-решт комусь би вдалося-таки це зробити. Одним словом, ми дуже не хотіли розкривати цієї таємниці».

— А хіба дракони не могли знайти спосіб, як захистити свої Елдунарі? — не повірив юнак, помітивши, що очі Глаедра засяяли значно яскравіше, ніж раніше.

«Дуже доречне запитання… Розумієш, дракон, який вивергнув своє Елдунарі, проте ще й досі продовжує насолоджуватись власним тілом, може захистити серце кігтями, іклами чи хвостом, але той дракон, чиє тіло вже мертве, на жаль, не може цього зробити. Тож єдиною його зброєю залишається розум… І часом магія… Якою ми не можемо користуватися за власним бажанням. Це — одна з найважливіших причин того, що більшість драконів не наважились обрати існування поза межами свого тіла. Адже, не маючи власної плоті, ми можемо відчувати світ тільки через свідомості тих істот, які нас оточують. Ми також не можемо впливати на цей світ фізично, володіючи самими тільки думками й сплесками магії… Отож, це аж ніяк не той спосіб життя, який хотілося б мати таким волелюбним істотам, як ми».

— Але навіщо ж тоді дракони це робили? — спитав Ерагон.

«Часом це відбувалося випадково. Якоїсь миті тіло дракона ставало слабким, тож він у паніці тікав до свого Елдунарі. За власною волею так робили здебільшого старі дракони, що були значно старшими за нас із Оромисом. За довге життя їм так набридало тіло, що вони хотіли сховатися в себе й решту вічності розмірковувати про ті речі, які молодим драконам було годі збагнути. Ми дуже шанували й цінували серця цих драконів, бо вони були страшенно мудрі й розумні. А часто бувало так, що молодий дракон приходив до них зі своїм Вершником, аби отримати якусь важливу пораду. Словом, те, що Галбаторікс наважився захопити їх у полон, є дуже жорстоким злочином».

«Тепер я й собі хотіла б дещо спитати, — мовила Сапфіра, і у свідомість Ерагона полився густий потік її думок: — Коли хтось із нас переходить до свого Елдунарі, чи конче він мусить продовжувати життя й чи може звільнити себе від світу, відійшовши до темряви, що його оточує?»

— Може, але не самотужки, — відповів Оромис. — Якщо тільки на нього не зійде натхнення скористатися магією, завдяки якій він зуміє розбити своє Елдунарі зсередини. Але таке траплялося надто рідко. Отож, якщо вже дракон аж так цього прагне, то краще буде, якщо він умовить розбити своє серце когось іншого. До речі, це ще одна причина, чому більшість драконів так неохоче переселялися до своїх сердець. Оселившись у них, вони опинялися у в'язниці, з якої неможливо було вийти.

Ерагон відчував, що Сапфірі не надто сподобалась така перспектива, й, можливо, саме тому вона вирішила змінити тему:

«А скільки Елдунарі Галбаторікс тримає у своєму сховищі?» — спитала вона.

— Ми не знаємо точного числа, — відповів Оромис, — але думаємо, що їх щонайменше кілька сотень.

Почувши це, Сапфіра затремтіла всім тілом:

«Виходить, наша раса не стоїть на межі зникнення?»

Оромис промовчав, тому на Сапфірине запитання відповів Глаедр:

«Мала, — мовив він, неабияк злякавши Ерагона своїм звертанням, — навіть тоді, коли б уся земна куля була засипана Елдунарі, наша раса все одно була б приречена. Дракон, що живе в Елдунарі, — це ще й досі дракон, проте він не здатен розмножуватись».

В голові Ерагона неприємно запульсувала кров, і юнак відчув, як безмежно втомився під час чотириденної подорожі до Елесмери. Йому стало важко зосереджуватись на думках довше, ніж на кілька секунд, а потім вони взагалі кудись тікали від нього.

«Я не така дурна, — обурено відповіла Сапфіра, і кінчик її хвоста дрібно затремтів, — аби вважати, що Елдунарі можуть народити дитинчат. Просто мені приємно відчувати, що я не така самотня, як раніше здавалось… Можливо, наша раса й приречена, але на світі існує більше ніж четверо драконів, нехай навіть вони й не мають власної плоті».