Крістофер Паоліні - Ерагон. Брізінгр, або Сім обіцянок Ерагона й Сапфіри

Бром вийняв з рота люльку, і його обличчя стало вкрай похмурим:

— Сподіваюся, саме так ти й зробиш. Я дуже хочу, щоб ви із Сапфірою прожили довге й щасливе життя. Була б моя воля, я захистив би вас від усіх на світі небезпек, але тепер від мене вже нічого не залежить. Усе, що я можу зробити, це дати тобі пораду… синку. І знай, що б з тобою не сталося, я люблю тебе, і твоя мати теж дуже тебе любила. Нехай над твоєю головою завжди сяють зірки, Ерагоне, Сину Брома.

Після цих слів спогад розсіявся, залишивши по собі одну лиш темряву. Ерагон розплющив очі — по його щоках текли сльози. За мить він ледь помітно всміхнувся й витер очі рукавом сорочки.

«А Бром і справді боявся, що я його зненавиджу», — мовив він, шморгнувши носом.

«З тобою все буде добре?» — обережно спитала Сапфіра.

«Так, — відповів Ерагон і гордо підняв голову. — Усе буде добре. Мені можуть не подобатись деякі вчинки Брома, але я пишаюся тим, що можу назвати його батьком і носити його ім'я. Він був великою людиною… Але… Мені так боляче, що я не мав нагоди поговорити з ним як із батьком».

«Нічого… Ти можеш тішитись уже тим, що провів із ним стільки часу. Адже я не мала навіть цього — мої батько й мати померли ще до того, як я вилупилась. Я бачила їх лиш раз, коли Глаедр поділився зі мною кількома розмитими спогадами своєї юності».

Ерагон поклав руку на шию драконові, і вони ще довго стояли разом, поглядаючи на безмежний океан лісу. На галявину вони повернулись аж тоді, як їх гукнув Оромис, що вийшов зі своєї хатинки з двома мисками гарячого запашного супу.

Коли Ерагон відсунув від себе порожню миску, Оромис несподівано спитав:

— А ти хотів би побачити фаіртх своєї матері, Ерагоне?

Юнак на мить застиг від подиву:

— Ви ще й питаєте? Ясна річ!

Тоді Оромис дістав із-за пазухи тонкий шматочок сірого сланцю й простягнув його Ерагонові.

Камінь був гладесенький і дуже холодний. Юнак знав, що на його зворотному боці він побачить портрет своєї матері, намальований магічним закляттям, що його ельф уклав у камінь багато років тому. Перш ніж зважитись на цей крок, Ерагон довго вагався. Правду кажучи, йому завжди хотілось побачити свою матір, проте зараз, коли в нього з'явилася така нагода, він дуже боявся того, що вона виявиться геть не такою, як він її собі уявляв.

Насилу перевернувши камінь, Вершник побачив дуже чіткий образ, так, ніби він дивився на нього крізь скло. Перед ним було кілька кущів червоних і білих троянд, на чиї ніжні пелюстки падали промені вранішнього сонця. Біля кущів пролягала вузенька доріжка, викладена гравієм. Саме на ній, ставши на одне коліно, насолоджувалась неземним ароматом квітки дуже вродлива жінка. Вона тримала троянду в долонях біля свого кирпатого носика, а її очі були заплющені. Обличчя мало дуже ніжний вираз, який не затьмарювало навіть те, що жінка була вбрана у військовий шкіряний одяг, а на її поясі виблискували піхви меча й кинджала. Якимись своїми рисами вона дуже нагадувала Ерагона, а також Герроу, що був її братом.

Це зображення вразило юнака до глибини душі, тож він притис руку до поверхні фаіртха, ніби бажав пройти крізь неї й торкнутися руки своєї матусі.

«Мамо…» — прошепотів Вершник.

Оромис перервав його мрії:

— Перш ніж вирушити до Карвахола, Бром попросив, щоб я беріг цей фаіртх як зіницю ока, але тепер він по праву належить тобі.

— А ви не могли б і тепер його берегти так само, як берегли для мого батька? — тихо спитав Ерагон. — Адже він такий крихкий і може легко зламатися під час наших битв і мандрівок.

Запанувала така тривала мовчанка, що Вершник був змушений відвести погляд від образу матері й зиркнути на Оромиса. Обличчя ельфа було меланхолійне й водночас заклопотане.

— Ні, Ерагоне, я не можу, — нарешті відповів він. — Тож для того, щоб зберегти цей фаіртх, тобі доведеться вигадати щось інше.

«Чому?» — хотів був спитати Ерагон, проте очі Оромиса сповнились таким безмежним сумом, що юнак не наважився цього зробити.

— У тебе обмаль часу, — мовив потому ельф, — а нам іще багато чого треба обговорити. То що, я маю вгадати твої питання чи ти сам мені все розкажеш?

Ерагон з великою неохотою поклав фаіртх на стіл і повернув його так, щоб не бачити зображення.

— Обидва рази, коли ми билися з Мертагом і Торнаком, той був значно дужчим, ніж мала б бути звичайна людина. На Палаючій рівнині він переміг нас саме тому, що ми недооцінили його силу. Гадаю, ви й самі знаєте, що якби він нас не відпустив, то ми б уже давно були в'язнями в Урубейні. Колись ви казали, що знаєте, як Галбаторікс став таким могутнім. То, може, тепер ви поділитесь з нами цим знанням? Від цього залежить наше життя й доля цілої Алагезії.