Крістофер Паоліні - Ерагон. Брізінгр, або Сім обіцянок Ерагона й Сапфіри

На якийсь час запанувала тиша. Та Ерагон згадав іще дещо важливе.

— Благден… — мовив він, маючи на увазі білого ворона, який був вірним супутником королеви Ісланзаді. — Адже він теж щось знає про Брома, хіба не так?

Оромис здивовано звів брови:

— Та невже? Ми з ним ніколи про це не говорили. Але як би там не було, я б не надто покладався на його слова — Благден дуже язикате створіння…

— Того дня, коли ми із Сапфірою вирушали на Палаючу рівнину, він загадав мені одну загадку… Не можу пригадати її дослівно, але в ній ішлося про те, як двоє можуть бути одним, і навпаки, як одне може виявитися двома. Гадаю, він натякав на те, що ми з Мертагом маємо спільних батьків.

— Може, й так, — відповів Оромис. — Адже тоді, коли Бром розповідав мені про тебе, Благден був тут, в Елесмері. Тож я зовсім не здивуюсь, якщо цей гостродзьобий хитрунець переховувався в якомусь найближчому дуплі й підслухав нашу з тобою розмову. Адже він страшенно любить підслуховувати.

За мить Глаедр зробив якийсь рух, тож Оромис повернувся, щоб глянути на свого золотого дракона. Нічого особливого. Той просто вирішив зручніше вмоститися. Тоді ельф звівся зі стільця.

— Фрукти, горіхи та хліб — це добра їжа, — сказав він, — але після довгої мандрівки тобі слід попоїсти чогось гарячого. Зажди хвилин десять, і я приготую тобі смачний суп. — М'яко ступаючи по траві, Оромис попрямував до свого будиночка й зник за дверима. Глаедр важко зітхнув і заплющив очі. Мабуть, він хотів подрімати.

Довкола запанувала тиша, один лиш вітер шелестів листям.

Якийсь час Ерагон так і продовжував сидіти за круглим столом. Та невдовзі він звівся й пішов на край скелі Тельнаєр. На глибині трьох тисяч футів під його ногами переливались зелені хвилі лісу. Юнак буцнув носком черевика невеличкий камінець і став дивитися, як той полетів униз, за кілька хвилин розчинившись у напівмороці, що панував під скелею, оскільки сонце було з іншого боку.

Із глибокої задуми Вершника вивело гаряче Сапфірине дихання, яке він відчув на своїй щоці. Дракон стояв праворуч від нього, тож по Ерагонові бігали сотні блакитних сонячних зайчиків, народжених лускою. Сапфіра глянула в той самий бік, куди дивився Ерагон.

«Ти не злишся на мене?» — спитала вона.

«Та ні, що вже там… Я ж чудово розумію, що ти не могла порушити клятву, яку дала прадавньою мовою… Просто мені б дуже хотілося, щоб Бром розповів усе це сам, а не приховував від мене правду».

Сапфіра схилила до юнака голову:

«І як ти тепер почуваєшся, Ерагоне?»

«Ти знаєш це не гірше від мене. Навіщо ж питати?»

«Кілька хвилин тому знала, а тепер — ні. Коли ти тут стояв, твоя свідомість стала такою глибокою, ніби озеро, в якому не видно дна. Що в тобі, малий? Гнів? Щастя? Чи в тебе взагалі не лишилося жодних почуттів?»

«В мені примирення, — відповів Вершник і повернувся до Сапфіри обличчям. — Я не можу змінити те, ким були мої батьки, я змирився з цим після битви на Палаючій рівнині. Бо те, що було, — було, і як би я не скреготав зубами, мені вже нічого не вдасться змінити. Я й досі не можу до кінця повірити, що моїм батьком був Бром».

«А чи не допоможе тобі те, що я зараз дам? Ти ж хочеш подивитись спогад, який Бром залишив спеціально для тебе?»

«Звісна річ».

«Тоді заплющ очі й дозволь мені показати, що було колись давно».

Ерагон зробив так, як прохала Сапфіра, і від неї полинув потік образів, звуків, запахів й усього іншого, що вона відчувала під час тих подій.

А потім в уяві юнака зринула лісова галявина, одна з тих, які лежали біля підніжжя західного схилу Хребта. Трава тут була густою й соковитою, а з високих, укритих мохом дерев звисали блідо-зелені парості лишаю. Через дощі, які вітер приносив із океанського узбережжя, ліси в цій місцевості були більш вологі й більш зелені, ніж у Паланкарській долині. Оскільки це був спогад Сапфіри, і вона бачила ті події на власні очі, то червоний і зелений кольори виглядали більш м'якими, тимчасом як блакитний сяяв із надзвичайною силою. Повітря сповняв запах вологи й гнилої деревини.

Посередині галявини лежало повалене дерево, на якому й сидів Бром. Каптур його плаща був відкинутий назад, тож Ерагон бачив непокриту Бромову голову. На колінах Бром тримав меча, а його поцяцькована рунами палиця стояла біля колоди. Один із пальців на його правій руці прикрашала каблучка Арен.

Якийсь час Бром сидів непорушно, а потім глянув у небо, і тінь від його гачкуватого носа впала йому на обличчя. Голос старого звучав так реально, що Ерагон здригнувся: