Крістофер Паоліні - Ерагон. Брізінгр, або Сім обіцянок Ерагона й Сапфіри

Із Тронжхейма Сапфіра летіла досить швидко. Невдовзі вона вже була біля внутрішньої стіни Фартхен Дура, а потім вони з Ерагоном увійшли до тунелю, який вів на схід, заглиблюючись на багато-багато миль у підніжжя гори. Бігом Вершник здолав би цей тунель щонайбільше за десять хвилин, але оскільки висота тунелю не дозволяла Сапфірі ані летіти, ані бігти, йому довелося просто йти швидкою ходою.

Десь за годину вони нарешті дісталися долини Одред, де одразу ж побачили густо зарослі папороттю береги великого озера Фернотмерна. Якби хтось поглянув на нього згори, то посеред укритих снігом гірських вершин воно, мабуть, здалося б йому чорнильною краплею. У північній частині Фернот-мерна брала свій початок річка Раньї Дармн, що невдовзі впадала в Аз Раньї біля Молдуна Гордого — найпівнічнішого піка Беорських гір.

Вершник і дракон покинули Тронжхейм задовго до світанку, і хоча тунель сповільнив їхній рух, було ще дуже рано. Клаптик неба, що висів у них над головою, пронизували стріли блідих жовтих променів — сонце де-не-де вже пробивалось крізь гори. Важкі сірі хмари оповили найвищі піки, ніби якісь велетенські змії, а зі скляної поверхні озера здіймались пасма білосніжного туману.

Зупинившись на одному з берегів Фернотмерна, Ерагон і Сапфіра напилися води й наповнили нею спеціальні міхи, що кріпились на сідлі дракона поруч із сідельними торбами. Ця вода була не чим іншим, як кригою й снігом, що танули високо в горах. Коли Ерагон зробив перший ковток, то ледь не обпік собі горло, а його щелепи так звело від холоду, що вони почали боліти. Утім невдовзі біль зник.

Ерагон роззирнувся навкруги й помітив на одній зі скель руїни велетенського замку, стіни якого були обплетені товстелезними мацальцями плюща. Загалом же, ця похмура й лиховісна будівля нагадувала зітлілий кістяк якоїсь злої тварини. Від однієї думки про це Ерагон аж здригнувся.

«Ти готовий?» — спитала Сапфіра.

«Так», — відповів юнак і заліз у сідло.

Від Фернот-мерна Сапфіра полетіла на північ, прямуючи над долиною Одред усе далі й далі від Беорських гір. Долина не могла вивести їх прямо до Елесмери, що лежала на заході, проте у Вершника й дракона не залишалося іншого вибору, оскільки для того, щоб перелетіти гори, їм слід було здійнятися щонайменше на п'ять миль угору.

Зрештою, Сапфіра й так летіла на максимальній висоті, яку тільки міг витримати Ерагон, бо їй легше було долати шлях у горішніх розріджених шарах повітря, тимчасом як у густому вологому повітрі над землею вона б витрачала куди більше енергії.

Щоб захиститись від холоду, Ерагон вдягнув на себе все, що мав, а також наклав закляття, яке примушувало холодні потоки вітру оминати його з двох боків, не завдаючи особливих прикрощів.

Правду кажучи, літати на Сапфірі було не так уже й легко, але оскільки тепер вона вимахувала крилами з одноманітним ритмом, Ерагон майже не слідкував за рівновагою. Зовсім інакше було тоді, коли дракон закладав круті віражі або ж виконував іще якісь складні маневри.

Більшість часу Вершник і дракон теревенили про події минулих днів, а коли між ними часом і западала мовчанка, то вони уважно роздивлялись земні пейзажі, що проносилися під ними на чималій швидкості.

«Слухай, — мовила Сапфіра, — коли на тебе напали гноми, ти скористався магією без прадавньої мови, А ти хоч розумів, на яку небезпеку наражався?»

«Звісно, але в мене було обмаль часу, аби думати про слова. До того ж, ти й сама ніколи не користуєшся прадавньою мовою, накладаючи закляття».

«До чого тут я? Я — дракон, а драконам, для того щоб висловити своє бажання, прадавня мова не потрібна. Ми знаємо, чого хочемо, і ніколи не змінюємо своєї думки так легко, як це можуть робити ельфи чи люди».

Сапфіра проминула велику долину й опинилася над безмежними просторами лук, що зусібіч оточували Беорські гори. Нарешті Ерагон знову побачив жовтогаряче сонце. Потому він звівся в сідлі й уважно оглянув місцевість, у якій вони опинилися. Здавалось, Вершник був неабияк здивований, що за такий короткий час їм вдалось подолати гігантську відстань.

«Якби ж то нам та пощастило ще й не збитися зі шляху, — мовив він. — Тоді ми дісталися б до Елесмери значно швидше, ніж я сподівався, і могли б провести з Оромисом та Глаедром більше часу».

Сапфіра була цілком згодна зі своїм Вершником. Вона продовжувала летіти, аж доки сонце не сховалось за обрієм й небо не вкрили зірки. Гори за їхніми спинами тим часом наче розчинились, нагадуючи тепер темно-пурпурову пляму. Дракон міг би летіти до самісінького ранку, проте Вершник умовив його зупинитись на перепочинок: