Крістофер Паоліні - Ерагон. Брізінгр, або Сім обіцянок Ерагона й Сапфіри

Схоже, остання фраза найдужче припала ватажкам до душі, бо ті схвально закивали й стали посміхатися, а Хавард навіть заплескав у долоні.

— А тепер давайте поговоримо про нагальні справи, — сказав Орик. — При владі перебуває Галбаторікс, і всі раси намагаються його скинути. Він став надзвичайно могутнім, і те, що ми й досі не є його рабами, — справжнє диво. Складається таке враження, ніби в нього просто не доходять до нас руки. Гадаю, не важко зрозуміти, що коли він усе ж таки на нас нападе, то ми не протримаємось навіть тижня. Часом мені здається, що він просто чекає, доки ми самі прийдемо до воріт його фортеці в Урубейні. А тепер згадайте, кого саме ми вважали останньою надією на перемогу, перш ніж до наших дверей не постукались Ерагон і Сапфіра, за чиєю спиною верещала добра сотня ургалів? Так-так, ми вважали останньою надією обраного Вершника, для якого вилупиться Сапфіра і який зможе скинути Галбаторікса. Хоча… Яка в нас могла бути надія? Це була лише надія на надію. Ніде правди діти, коли Ерагон уперше з'явився тут, то багато хто, навіть я сам, був спантеличений його виглядом. «Це не той хлопчина, що може бути героєм, — казали ми. — Краще б він уже був ельфом!» Але що сталося потім? Він убив Смерка й дозволив нам врятувати наше улюблене місто Тронжхейм. Його дракон Сапфіра пообіцяла повернути Зоряній Троянді її первісну красу, а під час битви на Палаючій рівнині Ерагон прогнав Мертага й Торнака. Тільки тому ми й виграли битву. А зараз він навіть схожий на ельфа, бо завдяки дивовижній магії став володіти їхньою швидкістю й силою.

Орик звів догори пальця, щоб наголосити на своїх словах:

— До того ж, король Ротгар зробив те, чого раніше не робив жоден король або грімстборітхн. Він запропонував клану Дургрімст Інгейтум всиновити Ерагона й зробити його членом нашої родини. І Вершник не обов'язково мав приставати на його пропозицію, адже він знав, що багато родин Інгейтум були проти цього, та й кнурлани теж поставилися б до цього дуже несхвально. І що ж він зробив? Маючи присягу перед Насуадою, Ерагон прийняв щедрий дар короля Ротгара, хоч добре розумів, що це тільки ускладнить йому життя.

Я на власні вуха чув слова Вершника: «Я заприсягнув на Серці Каменя не лише через те, що маю піклуватися про всі раси Алагезії… Я заприсягнув ще й тому, що Ротгар напрочуд прихильно до мене поставився, зробивши сином свого народу». Саме так останній вільний Вершник Алагезії, наша єдина надія в боротьбі з Галбаторіксом, добровільно вирішив стати кнурланом. Відтоді Ерагон діяв тільки за нашими законами й весь час намагався глибше пізнати нашу культуру. А коли Ротгар помер, зазнавши підступного удару зрадника Мертага, Вершник присягнув мені кожним каменем в Алагезії, що неодмінно помститься за смерть короля. Він завжди ставився до мене з повагою й покорою, як і належить ставитись до свого грімстборітхн, і я пишаюсь тим, що він є моїм названим братом.

Ерагон прикипів поглядом до підлоги, бо кінчики його вух і щоки запалали вогнем сором'язливості. Йому геть не хотілося, щоб Орик аж так його вихваляв, бо в майбутньому це могло тільки ускладнити його й без того непросте становище.

Орик тим часом широко розвів руки, ніби хотів обняти всіх ватажків кланів, і вигукнув:

— Усе, чого ми могли чекати від Вершника дракона, втілює Ерагон! Він є! Він могутній! І він об'єднав наш народ так, як би це не вдалося зробити жодному Вершникові! — Потому Орик склав руки за спиною й стишив свій голос майже до шепоту: — І як же ми віддячили йому за його дружнє ставлення? Кепкували, недоречно жартували, ставилися до нього з відразою… Ми дуже невдячна раса, скажу я вам, і маємо надто коротку пам'ять, бо переймаємося лише тим, що йде нам на користь. Та навіть більше: душі декого з нас є такими гнилими, що вони ладні вдатися до насильства, тільки б утамувати свою ненависть. Може, вони й досі вважають, що прагнуть добра для нашої раси, але коли це справді так, то в їхніх головах не мозок, а запліснявілий сир. Інакше, чому б вони намагалися вбити Ерагона?

Серед ватажків кланів, які уважно слухали Орика, запанувала гробова тиша. Навіть грімстборітхн Фреовін покинув свого дерев'яного ворона й витріщився на Орика, склавши руки в себе на череві та нагадуючи статуетку одного з божеств гномів.

Потому Орик розповів зібранню кланів, як семеро гномів, вбраних у чорне, напали на Ерагона та його охоронців, коли ті блукали тунелями під Тронжхеймом. Уже за мить він повідомив усім про прикрашений аметистами браслет із кінського волосу, що його Ерагон із охоронцями знайшли на одному з тіл.