Крістофер Паоліні - Ерагон. Брізінгр, або Сім обіцянок Ерагона й Сапфіри

Ерагон глухо застогнав і притулився головою до грубої кори дерева. Потім він глянув на біле, наче кістки, оповите туманом гілля. Довіра. З усіх обіцянок, про які Орик міг його просити, це була найважча. Юнак дуже поважав гнома, але підкорятися його владі, коли на кін було поставлено аж так багато, означало для Вершника втратити ще одну часточку своєї свободи. А разом зі своєю свободою він втратив би й часточку своєї відповідальності за долю Алагезії. Ерагон почувався так, ніби стояв на краю урвища, а Орик намагався переконати його в тому, що за кілька футів під ним є виступ… Проте Вершника не полишало відчуття, що внизу сама тільки порожнеча.

Трішки помовчавши, він відповів:

— Я не буду бездумним слугою й не дозволю тобі командувати мною. Я підкорюся тобі лиш задля того, щоб допомогти Дургрімст Інгейтум, але влади наді мною ти не отримаєш.

Орик кивнув із дуже серйозним виразом обличчя:

— Мені байдуже, для чого тебе прислала Насуада, мені все одно, кого ти можеш убити, воюючи з Імперією. Мені байдуже, що я не сплю ночами, коли мав би спокійно спати, і те, що ти збираєшся вплинути на голосування під час зустрічі кланів. Я розумію: ти прийшов із добрими намірами, але ти й гадки не маєш, якою складною є наша політика, скільки б Насуада тобі про нас не розповідала, Ерагоне. Тож довірся мені й дозволь зробити все так, як я вважаю за потрібне. Адже все моє життя мене виховував сам Ротгар.

Ерагон зітхнув, відчуваючи, що Орин усе ж таки його переконав:

— Гаразд… Я все зроблю так, як ти скажеш… І головне, щоб ти сів на трон, грімстборітхн Орику.

На обличчі гнома засяяла широка посмішка. Він міцно стис Ерагонові руки, а потім відпустив їх і мовив:

— Дякую тобі, Вершнику. Ти навіть не підозрюєш, як багато значать для мене твої слова. Ти зробив правильний вчинок, і я ніколи цього не забуду, навіть якщо проживу ще двісті років і моя борода стане такою довгою, що я підмітатиму нею підлогу.

Ерагон мимохіть посміхнувся:

— Сподіваюсь, вона не виросте аж такою довгою, бо ти весь час об неї шкопиртатимеш!

— Може, й шкопиртатиму, — відказав Орик, усе ще продовжуючи посміхатися. — Але мені здається, що Хведра буде її підрізати, щойно вона сягне моїх колін. Адже в неї свої погляди на довжину чоловічої бороди.

Коли вони вибиралися із кам'яного лісу, Орик, як і перше, ішов попереду, показуючи Вершникові шлях, бо пелена туману знову стала густішою.

Повернувшись до воїнів Орика, вони стали спускатися з гори Тардур. Невдовзі мандрівники опинилися на самісінькому дні долини й попрямували до виходу з неї. Урешті-решт гноми привели Ерагона до тунелю, вхід якого було так ретельно замасковано камінням, що сам Вершник ніколи в житті не здогадався б про його існування.

Востаннє глянувши на сонячне світло й глибоко вдихнувши холодне гірське повітря, юнак пірнув у темряву підземелля. Прямий, ніби стріла, тунель був у вісім футів завширшки й у шість футів заввишки, тож Ерагонові, як і в інших тунелях гномів, де він уже мав нагоду побувати, доводилось пересуватися ледь не рачки. Озирнувшись через плече, Вершник побачив, як гном Фарр одним помахом руки змусив закритися величезну гранітну плиту, що служила тунелю за двері. Потому вся їхня компанія поринула в темряву, хоч уже за мить гноми подіставали із сідельних торб свої різнокольорові магічні світильники. Один із них Орин подав Ерагонові.

Коли загін рушив уперед, поні сповнили тунель лунким вицокуванням своїх підков, яке нагадувало обурені крики якихось невидимих примар. Вершник скривився, розуміючи, що йому доведеться слухати цей шарварок, аж доки вони не дістануться Фартхен Дура, який був за багато миль звідси. Потому юнак іще дужче згорбився, затягнув ремені своєї торбинки й став мріяти про те, як би добре було зараз політати під хмарами на Сапфірі.

Роран припав до землі, ледь помітно розсунув вербове гілля й став пильно вивчати ворожий табір — довкола трьох вогнищ безтурботно вечеряло п'ять десятків солдатів і погоничів возів. Сутінки швидко спадали на широкий, порослий густою травою берег безіменної річки. Навколо багать стояли вози, в яких були припаси для війська Галбаторікса. Випряжені бики, збившись докупи, стривожено поглядали кудись далеко, за межі табору, так, ніби боялись настання темряви. Ярдів за двадцять униз по річці височів чималий крутий пагорб, тож напасти з того боку було неможливо, не кажучи вже про те, щоб туди відступати.