Крістофер Паоліні - Ерагон. Брізінгр, або Сім обіцянок Ерагона й Сапфіри

«А чому твої охоронні закляття не змогли вберегти тебе від Зарока? Удари разаків були куди сильніші, проте не завдали тобі жодної шкоди».

«Одне з двох: або Мертаг і Галбаторікс винайшли закляття, від якого мені не під силу захиститись, або Зарок — це меч Вершника… Пригадуєш, Глаедр часто любив повторювати, що мечі, які викувала Рунон, викарбовуючи на них найрізноманітніші закляття, дуже рідко піддаються впливу магії».

Ерагон стомлено поглянув на краплі драконової крові, що лишились на лезі його шаблі.

«І коли вже ми нарешті навчимося перемагати наших ворогів самотужки? Я не зміг би вбити Смерка, якби Арія не розбила Зоряний Сапфір. А сьогодні… Сьогодні ми б ніколи не впорались із Мертагом і Торнаком, якби не допомога Арії та дванадцяти ельфів».

«Просто нам треба стати значно сильнішими».

«Звісно. Але як? І як Галбаторікс зміг накопичити таку силу? Може, він винайшов спосіб, завдяки якому підживляється енергією своїх рабів навіть тоді, коли вони перебувають за сотні миль від нього?»

По чолу Ерагона пробіг струмочок поту й скотився в куточок правого ока. Вершник витер піт долонею, кілька разів моргнув й аж тепер помітив, що навколо нього й Сапфіри зібралось чимало люду. «Що вони тут роблять?» — подумав він.

Роззирнувшись навсібіч, юнак збагнув, що Сапфіра упала зовсім недалеко від того місця, де король Орин зупинив ворожий загін. Праворуч від них у паніці й сум'ятті метушилися сотні людей, височезні ургали та нажахані коні. Час від часу крізь брязкіт мечів і стогін поранених до Ерагонового слуху долинали вибухи божевільного реготу.

«Я думаю, вони тут для того, щоб нас захищати», — відповіла Сапфіра.

«Нас! Від кого? — здивувався юнак. — Чому вони ще й досі не розправились із ворогом? Де…» — Ерагон не встиг договорити, бо до них якраз підійшли Арія, Блодхгарм та ще четверо ельфів, що ледь трималися на ногах.

— Аріє! — гукнув Ерагон до войовничої ельфійки. — Що тут сталося? Здається, нашими воїнами ніхто не командує?

Він бачив, як важко дихала Арія, і неабияк стривожився. Ельфійці знадобилась добра хвилина, аби прийти до тями. Тільки тоді вона почала говорити:

— Ці солдати виявились значно небезпечнішими, ніж нам здавалося. Ми й самі нічого не можемо зрозуміти. А з поля бою — жодних новин. Я та Ду Врангр Гата чуємо лиш бурмотіння чарівників Орина.

Сказавши це, ельфійка заходилась оглядати порізи та синці Сапфіри. Вершник хотів був у неї ще щось спитати, аж раптом почув стурбований крик короля Орина:

— Назад, назад, усі назад! Лучники, шикуйся! Чорти б його побрали… нікому не рухатись, ми його тримаємо!

Сапфіра не стала чекати далі. Вона вмить напружила лапи й перестрибнула через вершників, налякавши їхніх коней так, що ті аж поприсідали, а потім кинулась по всіяному тілами полю туди, звідки долинав голос короля Орина. Люди й ургали розліталися від неї навсібіч, ніби листя, підхоплене подувом вітру. Ельфи на якусь мить розгубились, проте швидко вихопили мечі та луки й мерщій кинулись навздогін.

Опинившись на місці, Сапфіра побачила Орина, що гордо височів на скакуні за кілька метрів від стрункої шеренги своїх воїнів. Король уважно розглядав якогось самотнього чоловіка, що стовбичив на полі бою приблизно за сорок футів від нього. Очі Орина зблискували лютими вогниками, що неабияк контрастували зі вкритими шаром пилюки обладунками. Судячи з усього, королеві неабияк дісталося: на його лівій руці зяяла кривавою плямою велика рана, а з правого стегна стирчало древко списа, завдовжки в кілька дюймів. Коли Орин побачив Сапфіру, його обличчя стало спокійнішим.

— Це добре, дуже добре, що ви тут, — сказав він тієї миті, як Сапфіра наблизилась до його коня. — Ти нам потрібна, Сапфіро, і ти, Убивце Тіні. — Якраз у цей час один із лучників вийшов на кілька дюймів із шеренги: — Назад! — загорлав Орин, змахнувши мечем. — Я відрубаю голову кожному, хто опиниться не там, де йому наказано стояти, присягаюсь короною Ангварда! — по цих словах король знову прикипів поглядом до самотнього чоловіка.

Ерагон і собі глянув у той бік. Це був середній на зріст чолов'яга. На його шиї виднілась темно-червона родимка, а з-під шолома стирчали пасма коричневого волосся. Щит у нього був потрощений на дрібні трісочки, та й мечу дісталось не менше — він був вигнутий і весь зазублений від руків'я до самісінького кінчика леза. На рукавах кольчуги з якогось дива висіли річкові водорості, а в правій нозі відчайдуха стирчала стріла, оперена білим лебединим пір'ям. Вона пройшла тіло наскрізь і пришпилила воїна до землі. Та це, здавалось, зовсім його не обходило, бо чолов'яга весь час реготав. Правда, Ерагонові здалося, що цей сміх ось-ось зірветься на крик жаху.