Крістофер Паоліні - Ерагон. Брізінгр, або Сім обіцянок Ерагона й Сапфіри

— Бідолаха…

— Чого це раптом?

— Бо на світі є безліч питань, на які ніхто не знає відповіді. Тож дивись, щоб невдовзі не стати з голови до ніг обліпленим твоїми «шпичками».

Футів за шістдесят від Насуадиного намету друзям перегородив дорогу доволі великий загін вояків, що марширував через табір. Чекаючи, доки загін пройде, Ерагон відчував, як його тілом розливається якесь дрібне неприємне тремтіння. Тоді Вершник подмухав собі на долоні й ледь чутно пробурмотів:

— Непогано було б, аби в нас лишилася вільна хвилька, щоб чогось попоїсти.

— Магія? — швидко спитала Анжела. — Це вона тебе так виснажила?

Юнак ствердно кивнув, і знахарка миттю засунула руку в одну зі своїх торб, що висіла в неї поясі, діставши звідти якийсь твердий коричневий кусень, посиланий насінням льону.

— Ось, візьми, це дозволить тобі дожити до ланчу.

— А що це таке?

— Їж, — тицьнула юнакові кусень Анжела. — Тобі має сподобатись, повір. — Коли Ерагон таки взяв кусень, знахарка хвацько схопила його за зап'ясток і тримала доти, доки уважно не оглянула всі мозолі на його кісточках. — Дуже розумно з твого боку, — кивнула Анжела. — І хоч вони потворні, ніби бородавки на жабі, проте хто на це зважатиме, якщо вони допомагають зберегти кісточки? Мені подобається ця ідея. Дуже подобається. Тебе надихнув на неї Аскудгамлн?

— Від тебе важко щось приховати, правда? — спитав юнак.

— Усе, що ховається, нехай собі ховається. А мене цікавлять ті речі, які існують.

Вершник спантеличено кліпнув очима, не знаючи, як розуміти чергову загадку знахарки, якими вона говорила доволі часто. А вона тим часом постукала по одному з мозолів кінчиком свого короткого нігтя:

— Я й сама собі зробила б такі, та, на жаль, вони чіплятимуться за вовну, коли я в'язатиму.

— Ти в'яжеш із вовни? — спитав Ерагон, здивований тим, що знахарка займається бодай чимось, чим займаються звичайні жінки.

— Авжеж! Це чудовий спосіб зняти напругу. А крім того, якби я не в'язала, то звідки б у мене тоді взявся светр з охоронним закляттям проти скажених кроликів? Я зв'язала його, прочитавши Лідуен Кваедхі. А хіба ти не бачив мою магічну пов'язку, жовтого, зеленого та яскраво-рожевого кольорів?

— Які ще скажені кролики?

Анжела струснула своїми густими кучерями.

— Ти б дуже здивувався, дізнавшись, як багато чарівників померло від укусів скажених кроликів! І їх не так уже й мало, як ти собі, певно, думаєш!

Ерагон витріщив очі й розгублено спитав у Сапфіри:

«Як гадаєш, вона з мене кепкує?»

«Спитай її, то й дізнаєшся», — відповів дракон.

«А який у тому сенс? Вона знову відповість мені загадкою».

Загін солдатів нарешті пройшов, і Ерагон, Сапфіра й Анжела попрямували до намету. Поруч із ними гордо крокував Солембум. Юнак навіть не помітив, коли він до них приєднався. Обережно переступаючи купки гною, що залишилися після коней кавалерії короля Орина, Анжела мовила:

— От скажи, ти бився з разаками, але ж під час твоєї подорожі неодмінно мало статися іще щось цікавеньке! Ти ж знаєш, як я люблю слухати цікаві історії.

Ерагон посміхнувся, згадавши про духів, які приходили до нього з Арією, але зараз йому не хотілось про це говорити:

— Авжеж! Зі мною справді трапилось кілька дуже цікавих пригод. Якось я зустрів пустельника на ім'я Тенга, котрий живе в зруйнованій ельфійській вежі. У нього фантастична бібліотека — там було сім…

Почувши це, Анжела стала ніби вкопана, а Вершник за інерцією пройшов іще добрих три кроки, перш ніж і собі зупинитися. Знахарка виглядала так, ніби її вдарили по голові чимось дуже важким. Побачивши, що з хазяйкою коїться щось незрозуміле, Солембум миттю підскочив до неї й став тертися об її ноги.

— А… — облизавши губи, насилу мовила вона. — Ти точно впевнений, що його ім'я було Тенга?

— Ти його знаєш?

Почувши, про кого йдеться, Солембум зашипів, а шерсть йому миттю стала дибки. Швидше за все, він був не в найкращому гуморі, тож Вершник відступив на кілька кроків назад, щоб гострі котячі пазурі були якнайдалі від нього.

— Знаю його? — гірко усміхнулась Анжела, торкнувшись руками губ. — Знаю? Навіть більше! Я була його ученицею багато… багато нещасливих років.

Ерагон аж ніяк не сподівався на те, що Анжела так легко розкаже йому щось про своє минуле.

— А де це було? Коли?

— Далеко звідси й дуже давно. І маю тобі сказати, що наші шляхи розійшлися, коли ми не були добрими друзями. Я не бачила його хтозна-скільки років й гадала, що він уже давно віддав богові душу, — спохмурніла знахарка.