Крістофер Паоліні - Ерагон. Брізінгр, або Сім обіцянок Ерагона й Сапфіри

Вийшовши з намету лучника, Вершник зупинився перед Сапфірою й почухав її по шиї. Дракон задоволено муркнув, легенько вдарив своїм блакитним хвостом і весь аж вигнувся, щоб Ерагон міг дістатися до гладесенької шкіри під його лускою. «Доки ти лікував ту жінку, — мовила Сапфіра, — приходило ще кілька прохачів, які хотіли зустрітися з тобою, але Блодхгарм та його ельфи не пустили їх, бо їхні прохання не були аж такими важливими».

«Справді? — поцікавився юнак, продовжуючи чухати драконову шию. — А може, мені слід зробити так само, як Насуада?»

«Тобто?» — не зрозуміла Сапфіра.

«Шостого дня кожного тижня, з ранку й до полудня, вона приймає всіх, хто приходить до неї з якимось проханнями. Я б міг зробити так само».

«Непогана ідея, — погодилась Сапфіра. — Однак тобі слід бути дуже обережним, щоб не витратити надто багато енергії, допомагаючи людям. Адже ми маємо бути готові будь-якої миті вступити в бій з Імперією». Із цими словами вона потерлась своєю шиєю об Ерагонову руку й муркнула ще голосніше.

«Мені потрібен меч», — сказав Вершник.

«Так знайди його».

Проте Ерагон, здавалося, не звернув на Сапфірині слова жодної уваги й мовчки продовжував чухати її шию, аж доки вона не сказала:

«Тобі слід поспішити, інакше можеш спізнитися до Насуади».

Друзі стали пробиратися до намету дівчини, що перебував у самісінькому центрі табору. Цього разу Сапфіра вирішила пройтися разом зі своїм Вершником, адже до намету головнокомандувачки було не більше ніж чверть милі.

Приблизно за сто футів від намету Ерагон помітив знахарку Анжелу. Та повзала на колінах, тицяючи пальцем у квадрат зі шкури, розстелений на великому пласкому камені. На шкурі лежала купа кісточок, завбільшки з палець, на кожній грані яких було викарбувано якісь чудернацькі символи. Це були ті самі кісточки дракона, за допомогою яких знахарка прочитала майбутнє Ерагона в Тейрмі.

Навпроти Анжели сиділа висока, широкоплеча жінка із засмаглою, висушеною вітром шкірою, її чорне волосся, заплетене в довгу густу косу, спадало на спину, а обличчя, незважаючи на зморшки довкола рота, усе ще було красивим і привабливим. Жінка була вбрана в грубу сукню, трохи замалу для неї, оскільки її зап'ястки на кілька дюймів визирали з рукавів. Вони були обмотані смужками темної тканини, проте на лівій руці тканина розв'язалася й сповзла аж до ліктя, оголивши жахливі шрами, що бувають тільки від наручників.

«Швидше за все, ця жінка побувала в полоні у ворогів, — подумав Вершник, — і вона боролася, боролася аж доти, доки не розтерла свої зап'ястки до кісточок, такі в неї страшні шрами». Юнакові стало дуже цікаво, хто вона — злочинець чи бранка, проте вже за мить його опанувала інша думка. «Це ж яким треба бути жорстоким, — розмірковував він, — щоб довести свою жертву до такого стану й змусити її нівечити своє тіло».

Поруч із жінкою сиділа замислена дівчина, що ось-ось мала розквітнути й обернутися на дорослу жінку. М'язи на її руках були такими великими, ніби вона навчалася в коваля або мечоносця. Ерагон дивився й не міг повірити власним очам. Йому було геть незрозуміло, як така юна дівчина може володіти такою силою.

Коли Вершник і дракон зупинились навпроти них, Анжела якраз закінчила розмовляти з жінкою та її супутницею. Вона вправним рухом згребла кісточки зі шкіряного квадрата й запхала їх за жовтий ремінь на своєму зап'ясткові. Потому знахарка звелася й, широко посміхнувшись, вигукнула:

— Це просто дивовижно! У вас обох надзвичайне відчуття часу. Здається, ви завжди з'являєтесь саме тоді, коли починає крутитися веретено долі.

— Веретено долі? — перепитав Ерагон.

— А що? — знизала вона плечима. — От тільки не кажи, що ти не чекав почути від мене таких красивих слів. — Потому знахарка вказала на двох незнайомок, що ніяково тупцялися біля неї. — Ерагоне, ти можеш їх благословити? Вони пережили чимало бід, а попереду на них чекає важка дорога. Гадаю, благословення Вершника дракона неабияк їм допоможе.

Ерагон якусь мить вагався. Він-бо добре знав, що Анжела дуже рідко розкидає кісточки дракона, якщо її про це просять. Зазвичай вона робила це тільки для тих, з ким погоджувався говорити Солембум, оскільки тоді її пророцтво завжди справджувалося й відкривало таємниці майбутнього. А отже те, що Анжела гадала для вродливої жінки зі шрамами на зап'ястках і для дівчинки з руками справжнього воїна, мало означати, що вони були хорошими людьми й могли чимало зробити для Алагезії. Ніби підтверждуючи здогад Вершника, з-за найближчого намету визирнув Солембум, великий котище з китичками на вухах, і став спостерігати за всім, що відбувалося, своїми загадковими жовтими очима. Та як би там не було, Ерагонові ще й досі не давала спокою згадка про його перше й останнє благословення, коли він через своє кепське знання прадавньої мови скалічив життя ні в чому не винній дитині. Словом, юнак був зовсім невпевнений у власних силах, тож прошепотів своєму дракону: