Крістофер Паоліні - Ерагон. Брізінгр, або Сім обіцянок Ерагона й Сапфіри

«Сапфіро…»

«Не відмовляйся, — мовила вона, махнувши хвостом. — Це була помилка, яка більше ніколи не повториться. То чому б тобі не дати своє благословення тим, хто його потребує? Благослови їх! І цього разу зроби все так, як належить».

— Як вас звати? — спитав Ерагон.

— Убивце Тіні, — мовила висока темноволоса жінка з акцентом, якого Вершник ніколи раніше не чув, — дозволь нам не називати своїх імен. Тобі напевно відомо, що вони мають силу, тож нам не хотілося б, аби їх хтось знав. — Вона дивилася собі під ноги, проте її голос лунав твердо й наполегливо. У супутниці жінки тим часом аж подих перехопило, коли вона почула таку зухвалу відповідь.

Як це не дивно, поведінка незнайомки геть не здивувала Вершника, а лиш посилила його цікавість. Йому хотілося знати їхні імена, хоча для того, що йому належало зробити, вони й не мали особливого значення. Знявши рукавичку з правої руки, юнак приклав долоню до теплого лоба жінки. Вона здригнулась від його доторку, проте не відступила. Її вуста склалися в рівну смужку, а між бровами з'явилась глибока зморшка. Вершник відчув, як жінка тремтить усім тілом. Було таке враження, ніби його доторк спричиняє їй неабиякий біль. Подумки Ерагон відчув, як до них поспішає Блодхгарм — напевно на той випадок, якщо жінка виявиться ворогом.

Подивований реакцією жінки, Ерагон проник крізь бар'єр її свідомості, занурився в потік магії і вимовив прадавньою мовою:

— Атра гулай ун іліа тотр оно ун атра оно вейс сколіро фра ротр.

Перш ніж вкласти в прадавню фразу енергію, Вершник кілька разів перевірив, чи вона справді здатна змінити життя жінки на краще, і, лиш переконавшись у цьому, звернувся до магії. Віддаючи свою енергію, він був дуже обережний, оскільки найменша помилка могла призвести до того, що закляття весь час живилося б його життєвою силою, аж доки не вбило б його. Коли ж закляття було закінчене, юнак відчув, як у нього підгинаються ноги, й обвів затуманеним поглядом усіх присутніх, але вже за мить повернувся до тями.

Полегшено зітхнувши, він забрав руку з лоба жінки, а та зробила крок назад і потерла шрами на своїх зап'ястках. На її обличчі був якийсь гидливий вираз, ніби вона хотіла очистити себе від чогось дуже неприємного.

Потому Ерагон благословив дівчину, поглядаючи, як затремтіли її губи, коли закляття стало частиною її тіла.

— Дякую тобі, Убивце Тіні, — мовила вона. — Ми у великому боргу перед тобою. Я молитимусь, щоб ти переміг Імперію й скинув Галбаторікса.

Вона повернулася й хотіла була піти, проте несподівано зупинилась, бо перед нею зависла морда Сапфіри. Вигнувши шию, дракон спочатку дмухнув в обличчя жінці, потому дівчині, а потім послав свої думки з такою силою, що вони пройшли б навіть найпотужніший захист. Сапфіра, так само, як і Ерагон, помітила, що свідомість жінки перебуває за добрячим бар'єром. Урешті-решт вона мовила: «Успішного полювання вам, Дикі люди. Нехай під вашими крилами завжди буде вітер, нехай сонце завжди світить вам у спину, а здобич сама потрапляє до ваших рук. Я дуже сподіваюся. Вовчі Очі, що, коли ти знайдеш того, хто залишив твої лапи у своїй пастці, ти не вбиватимеш його надто швидко».

Почувши Сапфірині слова, обидві незнайомки так і вклякли на місці. Трохи оговтавшись, старша вдарила себе в груди й мовила:

— Не вбиватиму, о Велика Мисливице.

Перш ніж піти, вона вклонилась Анжелі:

— Більше тренуйся й бий першою, провидице.

— Гаразд.

Замерехтівши своїми картатими спідницями, незнайомки повернулися й побігли геть. Невдовзі вони зникли десь у лабіринті наметів.

«А як же знаки в них на чолі?» — спитав Ерагон у Сапфіри.

«Елва була не така, як усі. І я нікого не благословлю так, як її. Щось усередині мене підказало, що я маю лишити знак на її чолі, але я ще й досі не розумію, що саме мною керувало».

За мить трійко друзів уже мовчки поспішили до намету Насуади. Проте Ерагон таки не втримався.

— Хто вони? — пильно глянувши на Анжелу, спитав він.

Знахарка скривила губи в посмішці:

— Мандрівники своєї вічної мандрівки.

— Це не зовсім та відповідь, яку б мені хотілось почути, — буркнув Ерагон.

— У мене нема звички роздавати таємниці, ніби солодкі горішки під час зимового сонцестояння. А надто тоді, коли ці таємниці належать іншим людям.

Якийсь час Ерагон ішов мовчки, проте його щось-таки дратувало:

— Коли хто-небудь намагається щось від мене приховати, це лиш зайвий раз підхльостує мене дізнатися правду. Я не люблю, коли чогось не знаю, бо запитання без відповіді — це ніби шпичка в тілі, яка дошкулятиме весь час, аж доки ти її не витягнеш.