Марина Дяченко - Шрам

Та найбільше Каваррен пишався своїм елітним полком, полком гуардів. Варто було в хоч настілечки шанованій родині народитися синові, як батько відразу домагався зарахування рум’яного малюка до славних військових шеренг. Жодне свято не минало без параду. Вулиці й без цього спокійного містечка невпинно патрулювалися, шинки процвітали, а матері строго закликали дочок до розсудливості, час від часу відбувалися й дуелі, про які потім говорили довго й із задоволенням.

Утім, гуарди славилися не тільки пиятиками й пригодами. в історії полку були перемоги в кровопролитних війнах, які досить часто спалахували в давні часи. Нинішні гуарди, нащадки славних бійців минулого, не раз проявляли військове мистецтво в сутичках зі злобними, добре озброєними бандами розбійників, що раз по раз наповнювали навколишні ліси. Всі шановані люди міста в молоді літа побували у сідлі й зі зброєю в руках.

Однак найстрашнішою подією в історії міста була ніяка там не війна чи облога, а Чорний Мор, що явився в Каваррен багато десятиліть тому і за три дні скоротив кількість городян мало не вдвічі. Проти Мору безсилими виявилися й стіни, і укріплення, і гостра сталь. Каварренські старики, які пережили в дитинстві Мор, полюбляли розповідати онукам страшні історії; від усіх цих жахів юнаки могли збожеволіти, якби молодість не мала щасливу здатність — випускати у ліве вухо настанови, які щойно влетіли в праве.

Егерт Солль був плоттю від плоті рідного Каваррена, його вірним сином і втіленням доблесті. Коли б умер він зненацька, у двадцять з половиною років, то міг би, очевидно, стати духом Каваррена; втім, у гарну біляву голівку потрапляло все що завгодно, тільки не думки про смерть.

Очевидно, Егерт узагалі не вірив у її існування — і це той, хто вже встиг убити двох на дуелі! Обидва випадки мали широкий розголос, але, оскільки йшлося про честь і було строго дотримано всіх дуельних правил, про Солля говорили радше з повагою, аніж хоч трішки засуджували. Розповіді ж про інші двобої Солля, у яких супротивники його відбулися ранами чи каліцтвами, просто слугували хрестоматійними прикладами для юнаків і підлітків.

Утім, віднедавна Егерт бився на дуелі все рідше й рідше — не тому, що вщух його бойовий азарт, ні, а все менше знаходилося бажаючих наштрикнутися на його фамільний клинок. Солль був самовідданим майстром фехтування; років з тринадцяти, коли замість дитячої шпажки батько урочисто вручив йому сімейну реліквію із витою рукояткою, шпага стала його єдиною іграшкою.

І не дивно, що в Солля зовсім не було ворогів — певною мірою це врівноважувалося надлишком друзів. Друзі зустрічали його в кожній таверні, друзі сонмищем пленталися за ним слідом і мимоволі ставали свідками й учасниками його гучних забав.

Він, який обожнював усілякі небезпеки, знаходив особливу принадність у танцях по лезу бритви. Одного разу на парі він вліз по зовнішній стіні на пожежну каланчу — найвищу споруду в місті — і тричі продзвонив у дзвін, піднявши тим самим чималу тривогу. Лейтенант Дрон, що уклав із Соллем парі, змушений був поцілувати в губи першу-ліпшу даму, яка зустрілась їм, — а дама виявилася старою дівою, тітонькою бургомістра. Ото був скандал!

Ще якось постраждав гуард на ім’я Лаган — він програв парі, коли Солль у всіх на очах уярмив здоровенного бурого бика, лютого, але цілком заціпенілого від такої нахабності. Затиснувши в зубах кінську вуздечку, Лаган тяг Солля на плечах від міських воріт до самого дому…

Та найбільше від усіх діставалося Карверу.

Вони не розлучалися з дитинства — Карвер горнувся до Солля й був прихильний до нього як брат. Не надто вродливий, але й не виродок, не дуже сильний, але й не з найслабших, Карвер завжди програвав у порівнянні з Егертом і водночас приймав на себе відблиск його слави. Змалечку він чесно заробляв право називатися другом такої видатної особистості, зносячи часом і приниження, і глузування.

Він хотів бути таким, як Солль, і так гаряче цього прагнув, що непомітно для себе перейняв у друга звички й манеру говорити, ходу, навіть голос. Він навчився плавати й ходити по канату — тільки небо знає, чого це йому вартувало… Він навчився голосно глузувати із власного падіння в багнисту калюжу і не плакав, коли камінчик, влучно кинутий хлопчаком Соллем, залишав синець на плечі чи коліні. Неперевершений друг цінував його самовідданість і по-своєму любив Картера, але це не заважало Соллю забувати про існування приятеля, коли той не потрапляв йому на очі хоча б день. Одного разу чотирнадцятилітній Карвер наважився на випробування — вдавши хворого, він цілісінький тиждень не з’являвся серед товаришів, сидів удома, очікуючи з трепетом, коли ж Солль згадає про нього. Солль не згадав — його відволікали численні забави, ігрища, пікніки, він не знав, звісно, що Карвер мовчки просидів біля вікна всі сім днів свого добровільного самітництва й навіть раз, сам себе зневажаючи, заплакав гіркими злими слізьми. Страждаючи від самотності, Карвер клявся назавжди порвати з Егертом, а коли не витримав і таки заявився до нього, то хлопця зустріли з такою непідробленою радістю, що той одразу забув образу…