Марина Дяченко - Шрам

— Ти п’яний, Егерте, — кинув, наче між іншим, колега-лейтенант на ім’я Дрон.

У юрбі гуардів скинувся смаглявий парубійко:

— Та скільки там він випив?! Це ж воші в коліно, скільки він випив, від чого б це він п’яним був?

Солль розреготався:

— Правильно! Фето, вина!

Фета скорилася — не відразу, механічно, просто тому, що не послухатися наказу гостя в неї завжди бракувало сміливості.

— Але… — промурмотіла Іта, дивлячись, як у горло Солля перетікає, дзюркочучи, винний водоспад.

— Ні… слова, — вичавив той, витираючи губи. — Відійдіть… усі.

— Та він п’яний! — вигукнули з останніх глядацьких рядів. — Він же угробить дівчисько, дурило!

Зчинилася метушня, та, втім, незабаром стихла — крикуна, очевидно, переконали.

— Кидок — монета, — пояснив Іті Егерт, якого уже похитувало. — Кидок — монета… Стояти!!!

Дівчина, яка спробувала було відійти від дубових дверей, злякано відсахнулася назад.

— Раз, два… — Солль витяг з купи зброї перший-ліпший метальний ніж. — Ні, так нецікаво… Карвере!

Смаглявий юнак опинився поруч, ніби тільки й чекав цього окрику.

— Свічі… Дай їй свічі в руки й одну — на голову…

— Ні-і! — Іта розплакалася. Деякий час тишу порушували тільки її сумні схлипування.

— Давай так, — схоже, Со ллю прийшла блискуча ідея, — кидок — поцілунок…

Іта підвела на нього заплакані очі; секунди зволікання було досить.

— Ліпше я! — І Фета, відтіснивши товаришку, встала під дверима й прийняла з рук регочучого Карвера палаючі свічкові недогарки.

…Десять разів зрізав клинок тріпотливе полум’я, ще двічі встромлявся в дерево прямо над дівочою маківкою і ще тричі проходив на палець від скроні. П’ятнадцять разів лейтенант Егерт Солль цілував скромну служницю Фету.

Рахували всі, окрім Іти — вона вийшла на кухню ридати. Очі Фети закотилися під чоло, влучні руки лейтенанта ніжно лежали на її талії. Хазяйка дивилася сумно й із розумінням. У Фети виявили гарячку, і пан Солль, стурбований, сам узявся відвести її до дівочої кімнати. Втім, він був відсутній не так уже й довго, а коли повернувся, його зустріли піднесеними, злегка заздрісними поглядами.

Ніч перетнула найвищу свою точку й цілком могла називатися ранком, коли компанія залишила нарешті гостинний заклад. Дрон сказав у спину Егерту, якого таки добряче хилитало:

— Усі матері в околиці лякають доньок лейтенантом Соллем… Ти — пройдисвіт!

Хтось хіхікнув:

— Купець Вапа… Ну, той багатій, котрий купив порожній будинок на набережній… Отож він привіз із передмістя… молоду дружину, і — що ти думаєш? — йому вже донесли… Бійтеся, кажуть, не чуми й зубожіння, бійтеся гуарда на ім’я Солль…

Усі зареготали, і тільки Карвер насупився, почувши згадку про купецьку дружину. Кинув крізь зуби:

— Отож-бо я думаю… Хтось бовкнув з сердечної простоти, а купець тепер очей не стуляє… Сторожує…

Він роздратовано труснув головою — видно, купецька дружина не перший день обіймала його думки, а ревнивий чоловік її встиг досадити вже самим своїм існуванням.

Егерт, похитнувшись, зупинився, і блаженна байдужість на його обличчі потроху поступалася місцем інтересу.

— Брешеш?

— Коли б брехав, — відгукнувся Карвер неохоче. Схоже, розмова ставала для нього обтяжливою.

Уся компанія потроху спинилася, хтось заінтриговано гмикнув.

Егерт витяг з піхов шпагу, свою знамениту, древньої роботи шпагу, й урочисто протяг, звертаючись до вузького леза:

— Даю обітницю… Купець не вбережеться ні від чуми, ні від зубожіння, ані…

Останні слова його потонули в новому спалаху реготу. Карвер спохмурнів і втяг голову в плечі.

Славне місто Каваррен було настільки ж древнім, наскільки й войовничим. У жоднім іншім місті не жили пліч-о-пліч стільки славних нащадків древніх династій, у жоднім іншім місті не зростала поряд така кількість генеалогічних дерев. Ніде більше не цінувалися так високо відвага й уміння володіти зброєю — зрівнятися із цією доблестю могло лише вміння випестувати бійцівських вепрів.

Будь-який дім у Каваррені міг за необхідності витримати натиск багатосотенного війська — такими міцними й товстими були стіни, так неприступно темніли вузькі вікна, так багато сталевих шипів то там то сям стирчало з воріт і дверей. У підвалі кожного будинку дбайливо зберігався цілий арсенал найрізноманітнішої зброї, а над дахом гордо майорів прикрашений бахромою прапор. Із зовнішнього боку воріт зазвичай красувався герб, сам вигляд якого змусив би дременути цілу армію, бо чимало там було пазурів і зубів, спопеляючих очей і люто вискалених пащ. Саме ж місто обнесене було фортечним муром, а ворота укріплені настільки загрозливими атрибутами, що, надумав би навіть Харс — Покровитель Воїнів атакувати Каваррен — наклав би головою чи поли б урізав та ходу!