— Вони нас не залякають, — оголосив Даемон Молодший з замкових мурів, побачивши залізне кільце з усіх боків, — бо ми б’ємося за правду! Ми прорубаємо собі крізь них дорогу і ринемо, як буря, на Король-Берег! Сурміть наступ!
Натомість лицарі, князі й прості вояки забурмотіли щось один до одного, а дехто почав задкувати до стаєнь та потерн або ж ховатися у різноманітні схрони, сподіваючись якось пересидіти. Коли Даемон витяг меча і підняв його над головою, всі побачили, що то не Чорножар.
— Сьогодні на цьому полі ми влаштуємо нове Червонотрав’я! — пообіцяв бунтівний ватажок.
— Сцяти я хтів на те поле, скрипалику! — гукнув до нього сивочолий зброєносець. — Мені аби макітру на плечах зберегти!
Зрештою другий Даемон Чорножар виїхав з брами сам, став перед королівським військом і викликав князя Кровокрука до двобою.
— Я битимуся з тобою, або з полохливим Аерисом, або з будь-ким, кого ти поставиш за себе!
Та замість двобою його оточили вояки Кровокрука, стягли з коня й закували у визолочені кайдани. Корогву, яку він ніс, устромили у грязюку й підпалили. Вона горіла довго, посилаючи догори закручений дим, видний на багато верст навколо.
Єдина кров, яку того дня пролили, належала воякові на службі пана Вирвела, що став вихвалятися, ніби є оком Кровокрука і скоро отримає нагороду.
— Ще до повороту місяця я гойдатиму шльондр і хлюскатиму дорнійське червоне! — теревенив він, як переповідали люди, просто перед тим, як один із лицарів пана Костяна перерізав йому горлянку.
— Оцього скуштуй, — мовив той до Вирвелового сердюка, поки хвалько захлинався власною кров’ю. — Хоч не дорнійське, та червоне.
Якщо ж не рахувати одного дурника, усі вийшли похмурою мовчазною вервечкою крізь браму Білостін’я живими і здоровими, поскидали зброю на велику блискучу купу, дали себе зв’язати і лишилися чекати суду пана Кровокрука. Дунк вийшов разом із рештою, біч-обіч із паном Кайлом-Котом і Глендоном Палом. Вони шукали пана Майнарда, щоб узяти з собою, та Бросквин зник іще вночі.
Вже надвечір пан Роланд Кракегол з Королегвардії знайшов Дунка серед інших в’язнів.
— Пане Дункане! Де ви, в сьомого дідька, ховаєтеся? Князь Водограй питає про вас уже кілька годин. Ідіть зі мною, будьте ласкаві.
Дунк рушив поруч із лицарем. Довге корзно Кракегола, біліше за місячне сяйво або свіжий сніг, завівалося навколо нього з кожним подихом вітру. Корзно нагадало йому про слова Скрипаля, які той вимовив на даху: «Я бачив вас уві сні в усьому білому, від голови до п’ят, з довгим білим корзном на широких плечах». Дунк пирхнув. «Еге ж, а ще ти бачив, як із кам’яних яєць лупляться дракони. Так само і справдиться що одне, що друге.»
Шатро Правиці стояло за версту від замку в тіні розлогого в’яза. Поблизу жували траву корови — з десяток чи більше. «Королі підносяться й гинуть» — подумав Дунк, — «а корови та селяни знають собі своє». Приблизно так казав старий лицар.
— Що станеться з ними усіма? — запитав він пана Роланда, минаючи купку полонених, що всілися на траву.
— Їх відведуть до Король-Берега на суд. Лицарям та затяжцям, гадаю, нічого не загрожує. Зрештою, вони лише корилися наказам.
— А панам князям?
— Хтось отримає пробачення, коли розкаже, що знає, і віддасть сина чи дочку як запоруку майбутньої вірності. Ті, кого вже пробачали після Червонотрав’я, так легко не відбудуться. Їх ув’язнять або ж позбавлять титулів і статків. Найзапекліші втратять голови.
Коло шатра Дунк упевнився, що Кровокрук часу не гаяв: обабіч входу на списах стирчали відрубані голови Гормона Пика та Чорного Тома Гедля, а під ними висіли їхні щити. «Три замки, чорні на жовтогарячому. Убивця Рогера Грошодуба».
Навіть по смерті очі пана Гормона зберегли холодний та суворий погляд. Дунк закрив їх пальцями.
— Нащо це ви? — запитав один стражник. — То ж гайворонам утіха.
— Я йому дещо заборгував.
Якби Рогера не вбили того дня, старий лицар і не глянув би вдруге на Дунка, що ганявся за свинею провулками Король-Берега. «Якийсь давно померлий король віддав меча одному синові замість іншого і накликав лихо. Тепер я стою тут, а Рогер лежить у могилі.»
— Правиця чекає, — нагадав Роланд Кракегол.
Дунк пройшов повз нього і опинився у присутності князя Бріндена Водограя — байстрюка, чаклуна і Правиці Короля.
Поруч із ним стояв Яйк, відмитий і вдягнений, як належить принцові, небожеві короля. Неподалік на похідному стільці сидів князь Фрей з келихом вина і своїм відразливим синком на колінах. Князь Маслоплав теж там був — стояв навколішки і трусився, збліднувши з лиця.
Читать дальше