Лія Шмідт - Свої, чужі, інші

Інтар пригадав, як місяця півтора тому в рідному місті, стояв і ось так само видивлявся на небо, поставивши на землю мішок із крупою. Дивився, поки шия не заболіла, й тільки тоді звернув на свою — ось уже рік, як свою, — вулицю. Тут він жив із минулого літа з наставником Соротом і Жучком — однорічним кошлатим, коротколапим чорним псом, через якого й пішов із трактиру, бо на смерть полаявся з трактирником Орамом. Щоправда, там лишилася мамка, Івина. Але її хлопчисько навідував часто, як тільки міг.

Інтар трохи забарився через захід сонця, тому поквапився якнайшвидше дістатися до своїх дверей. Біля будинку він ледь не зіштовхнувся з неголеним чоловіком, що несподівано вигулькнув з-за рогу, та відступив з дороги ще двом незнайомцям, які поспішали до виходу.

Біля дверей хлопчик почув лютий собачий гавкіт («І чого це Жучок так заходиться?»), втім, гавкіт перейшов у радісне скавуління, щойно Інтар гукнув собаку:

— Ну, чого ти розійшовся? Свої!

Цуцик зашкріб лапами у двері, радісно задзявкав.

Інтар за давньою звичкою штовхнув двері й здивувався: було не замкнено… Але ж він замикав на ключ, коли виходив, наставник сам просив його про це: сліпому було незатишно в незамкненій квартирі, хоч і з собакою.

Може, Сорот кудись відлучився, подумав хлопчик. Але тоді чому не замкнув двері? Адже в них обох були ключі…

Він поставив мішок на підлогу, попестив Жучка, який стрибав навколо й гукнув:

— Наставнику Сороте! Ти вдома?

— Так, хлопчику, — старий відгукнувся зі спальні. Інтар пішов до нього.

— Крупу я приніс. А чому двері не замкнені? Ти виходив?

— Ні… У мене був дехто… — Сорот сидів на ліжку, вигляд мав стомлений і стривожений.

— Гості? — здивувався хлопчик. — Едрин?

— Не Едрин. Інші. Знайомі… — Сорот поморщився.

Інтару стала якось незатишно:

— Щось сталося? — він погладив старого по руці. — Наставнику…

Той повільно кивнув:

— Можна сказати, що так. Ось що, Інтаре, завари нам чого-небудь гарячого… Поговорити мені з тобою потрібно.

Коли Інтар поставив на тацю дві чашки гарячого травника, Сорот уже влаштувався у своєму улюбленому кріслі. Хлопчик обережно встановив тацю на низенькому столі поряд, сам сів на стілець. Жучок розлігся під столом, перевернувся на спину, розкинув лапи й висолопив рожевого язика.

Сорот простяг руку до чашки, але подумав і не взявся до неї.

— Нехай трохи прохолоне… Інтаре. Тобі, видно, доведеться поїхати…

Хлопчик отетерів. Такого він точно не чекав:

— Куди поїхати?

— Далеко, малий, — старий замовк на мить. — На схід. У Східну Провінцію, якщо говорити точніше.

— А навіщо? — Інтар подався вперед. — Що сталося? — він мимоволі підвищив голос.

Сорот заспокійливо посміхнувся:

— Ну-ну, тихше. Не тривожся так. Мені просто потрібно, щоб ти передав одне послання.

— А кому? І куди?

— Ця людина живе в Кхаабрі. Звуть його… — старий затнувся. — Зирам… Шановний Зирам, старійшина гончарів. Ти розумієш, про що я…

Хлопчик кивнув. Ще б пак. Напевне, знову один із давніх знайомих Сорота.

Але їхати в Кхаабр?

— Наставнику, Кхаабр — це ж найбільший, головний порт Східної Провінції, так? Він теж на кшталт столиці там… Не близький світ…

Старий подався вперед.

— Ти боїшся?

Інтар обурено труснув головою:

— Зовсім ні! Просто… а тебе як залишу на стільки часу?

— За мене не хвилюйся. Врешті-решт, малий, я років із десять якось жив без твого невсипущого нагляду, — посміхнувся старий. Але на серці в нього було тяжко. Він відсилав Інтара не просто дуже далеко, але в зовсім незнайомий, чужий хлопчикові світ, де той міг і не вижити. Відсилав без змоги повернутися. Принаймні у найближчі півроку. І це була єдина можливість урятувати Інтара. Ні, можна було ще спробувати відправити його до Едрина, але… Там найперше шукатимуть. За таке не пожаліють, усе перетрусять, небо з землею місцями поміняють, а знайдуть. Знайдуть, якщо хоч малий слід залишити. Тому шукачів заплутати треба, сховати Інтара так, щоб кінців не знайшли. Адже хоча він тут ні до чого не причетний, та в це не повірять. Звісно, якщо відправити хлопця на край світу, невідомо, чи залишиться там цілий і здоровий, але між загибеллю вірною і загибеллю ймовірною Сорот волів вибрати для малого друге. До того ж, навіть коли сховати хлопчиська в когось зі своїх, Інтар, цікавий, розумний, щиро люблячий свого наставника може сам влізти в цю історію… Та що там може — влізе напевне, начхає на будь-які заборони. А цього Сорот допустити не міг. Залишалася єдина надія — хлопчик не домашній, жвавий, розумний, виріс майже на вулиці… А Кхаабр таке саме портове місто, як і Столиця. Інтар уже не мале дитя, дванадцять, усе-таки, років. Випливе. Мусить… А тут його залишати не можна.