Лія Шмідт - Свої, чужі, інші

— Я не сумніваюся в тобі, Інтаре, — посміхнувся старий.

Люду на першому весняному базарі було, як звичайно, — не проштовхнешся. Торговець зерном із Озерного, великого селища, що розкинулося неподалік від Столиці, розпродав свій товар за перші два дні, причому втридорога, й зараз розглядав прилавки з тканинами та прикрасами, маючи намір купити багаті подарунки дружині й двом донькам.

Людиною торговець був не тільки розумною, а ще й досить швидко, навіть не очима, а немовби шкірою відчував будь-які негаразди. Тому коли відчув, як його легенько смикають за пояс, враз опустив руку та спіймав за худе плече чорнявого хлопчиська років, мабуть, десяти-одинадцяти. Одночасно з цим торговець виявив зникнення свого поясного кошеля.

— Попався, злодюжко! — він міцно стис плече хлопчиська. — Агов, люди! Я злодія спіймав!

Від його гучного голосу здригнулися багато тих, хто стояв поруч, розревлася якась дитина на руках у товстої няньки, й вилетіло з юрби чорне кошлате собача, яке щось стискало в зубах.

— Та ти що, шановний! — обурився хлопчик. — Який же я злодій!

— А кошель мій де? — обурено запитав торговець.

— Звідки ж мені знати! — у чорних хлопчачих очах були теж обурення й страх. — Я не брав! Та сам дивися, шановний! — і хлопчик з деякою натугою — заважала рука торговця, що чіпко тримала за плече, — витрусив свою сумку: звідтіля випали окраєць хліба й пошарпаний тонкий гаманчик. Потім хлопчик задер сорочку, повертівся й пострибав, поляпав себе ззаду й з боків, по черзі підняв обидві босі ноги й потрусив ними в повітрі:

— Ну от! Нема! Бачиш, шановний, немає в мене ніякого гаманця! Хочеш — сам обшукай!

Але торговець і так уже зрозумів: хлопчиськові просто не було куди сховати кошіль, натоптаний майже десятьма золотими монетами по два та п'ять срібняків. Залишалося думати, що малолітній злодюжка просто передав здобич спільникові… Але спробуй це довести…

— А навіщо ти за мій пояс ухопився? — запитав торговець.

— Та мене ледве з ніг не збили, ось і вхопився за перше, що трапилось… Ти вже пробач, шановний, але це вся моя провина, кошеля твого в мене немає…

— Та відпустив би ти дитину, шановний… — озвався хтось із натовпу.

Торговець зітхнув і розтис руку. Дивлячись услід хлопцеві, котрий утікав, потираючи плече, чоловік потішився, що з собою сьогодні взяв навряд чи двадцяту частину виторгу, тож майже всі гроші привезе додому, якщо, звісно, його в трактирі, де зупинився, не обкрадуть… Він втратив будь-який інтерес до базарних дивин і товарів та заквапився назад до своїх речей.

Поки Інтар вибрався з юрби, плече вже боліти перестало. Він побіг на берег, де в брудних кущах, на яких ледь почали розпускатися листочки, на нього вже чекали.

Жучок сумирно сидів на потрібному місці. Побачив хлопчика, підхопився й закрутив хвостом. На тому місці, де спочивав цуцик, залишився кошіль. Інтар узяв його, струснув… Непоганий, здається, улов, але порахувати краще буде в Сорота!

І хлопчик сховав кошіль до свої сумки.

Жучок став на задні лапи, поклав передні на коліна хлопчиськові: милувався.

Той охоче почав гладити свого друга: чухав боки та за вухами.

— Молодець, молодець… Усе зробив як треба, як я тебе навчав: і підхопив кошіль, коли я впустив його, і спіймав, перш ніж він об землю вдарився, і втік швидко… Молодець, гарний собака, розумний собака, весь у свою мамку, найкращий собака на світі…. — примовляв він, почухуючи цуцикові боки й кошлату чорну спинку.

А Жучок у відповідь крутив хвостом і навіть скавучав від надміру почуттів.

Хмари були рожеві. Ну, не зовсім, але з рожевою такою облямівкою. А самі фіалкові на сірому небі. І по верхньому краєчку — рожеве світло.

Інтар, незважаючи на біль у спині, зупинився, сперся на мітлу й довго дивився на небо. Такі хмари біля моря бували і тут, у Кхаабрі, і в Столиці…

Хлопчисько не часто придивлявся, яким буває небо. Подумаєш — сонце… Ну, світить. Подумаєш — хмари! Ну, повзуть. Але щоразу, як звертав увагу, здавалося: вперше цю красу побачив. І зараз стояв із задертою головою, дивився захоплено, не в змозі відірватися.

Отямився, коли сонце зовсім сіло, й здригнувся від вечірнього холоду. Авжеж, середина осені… Тільки в Столиці зараз уже в плащі й куртки на хутрі кутаються та теплі сорочки вдягають, а він у своїй літній — і нічого… Удома набагато холодніше.