Френк Герберт - Бог-Імператор Дюни

Без меланжу, що запалює лінійне передзнання Навігаторів Гільдії, люди лише слимачим повзанням долали б парсеки космосу. Без меланжу втратили б свій дар Правдомовиці та Превелебні Матері Бене Ґессерит. Без геріатричних властивостей меланжу люди жили б за стародавніми мірками — сто літ, не довше. Тепер прянощі — це лише запаси Гільдії та Бене Ґессерит, кілька невеликих складів уцілілих великих Домів і моє гігантське сховище, якого прагнуть усі. Як вони хотіли б пограбувати мене! Але не сміють. Знають, що я все знищив би, перш ніж відступити.

Ні. Приходять із шапкою в руці й просять у мене меланж. Даю його як нагороду й відмовляю, караючи. Як вони це ненавидять.

«Це моя сила, — кажу я їм. — Це мій дар».

Завдяки цьому я творю Мир. Вони понад три тисячоліття мали Мир Лето. Це вимушений спокій, який до мого панування людство знало лише впродовж найкоротших відтинків часу. Щоб не забути, ще раз вивчіть Мир Лето за моїми журналами.

Я розпочав ці записи в перший рік правління, у першій фазі моєї метаморфози, коли ще переважно був людиною, навіть на вигляд. Шкіра з піщаних форелей, яку я прийняв (а мій батько відмовився) і яка дала мені значно більшу силу плюс практичну невразливість до конвенційних атак і старіння, ця шкіра все ще облягала впізнавано людські форми: дві ноги, дві руки, людське обличчя, обрамлене скрученими складками піщаних форелей.

Ах, це обличчя! Я й досі його маю, і це єдина людська шкіра, яку я виставляю світові. Решта мого тіла покрита сполученими тілами цих дрібних мешканців глибокого піску, що одного дня можуть стати гігантськими піщаними хробаками.

Так і буде… колись.

Я часто думаю про свою фінальну метаморфозу, про цю подобу смерті. Знаю, як це відбуватиметься, але не знаю ні часу, ні інших учасників. Це та єдина річ, якої я не можу знати. Знаю лише, чи ще триває Золотий Шлях, чи вже урвався. Коли я змушую ці слова записуватися, Золотий Шлях триває, і, врешті-решт, цим я задоволений.

Я більше не відчуваю, як війки піщаних форелей зондують мою плоть, вводячи воду мого тіла до своїх плацентних капсул. Тепер ми практично одне тіло, вони — моя шкіра, а я — сила, що рухає ними весь… більшість часу.

Коли я це пишу, цілість можна визнати доволі огидною. Я те, що можна назвати предчервом. Моє тіло близько семи метрів завдовжки й трохи більше за два метри діаметром, переважно ребристе, з моїм Атрідівським обличчям на висоті людського зросту з одного кінця, а руки й долоні (усе ще розпізнавані як людські) дещо нижче. Мої ноги й стопи? Що ж, здебільшого атрофувалися. Просто плавці, далебі, та ще й перемандрували на задню частину тіла. Повністю я важу близько п’яти старих тонн. Додаю ці параметри, бо знаю, що вони цікаві з історичного погляду.

Як я переміщаю цю вагу? Переважно за допомогою свого Королівського Повозу, витвору іксіан. Ви шоковані? Люди незмінно ненавиділи іксіан і боялися їх більше, ніж ненавиділи й боялися мене. Кращий той диявол, якого знаєш. А хто знає, що можуть створити чи винайти іксіани? Хто знає?

Звичайно, що не я. Не все.

Але я в дечому симпатизую іксіанам. Вони так сильно вірять у свою технологію, свою науку, свої машини. Оскільки ми з ними віримо (неістотно, у що), то розуміємо одне одного — іксіани та я. Вони створили для мене багато пристроїв і думають, що заслужили цим вдячність. Слова, які ви читаєте, надруковано іксіанським пристроєм, що зветься «диктопис». Якщо я налаштовую свої думки певним чином, диктопис активується. Я лише думаю, а слова друкуються для мене на кристалічних рідуліанських аркушах усього в одну молекулу завтовшки. Інколи я замовляю копії, віддруковані на менш тривкому матеріалі. Дві останні з таких викрала в мене Сіона.

Хіба вона не викликає захоплення, моя Сіона? Якщо зрозумієте, наскільки вона для мене важлива, можете навіть спитати, чи я справді дозволив би їй померти в лісі. Не сумнівайтеся. Смерть — дуже особиста справа. Я рідко в неї втручаюся. Ніколи не роблю цього з кимось, хто мусить пройти випробування, як Сіона. Я міг дозволити їй померти на будь-якому етапі. Врешті-решт, я можу здобути нового кандидата за дуже короткий, за моїми мірками, час.

Хоча вона захоплює навіть мене. Я стежив за нею там, у лісі. Завдяки іксіанським пристроям я стежив за нею, міркуючи, чому не очікував цієї авантюри. Але Сіона — це… Сіона. Тому я навіть не поворухнувся, аби зупинити вовків. Це було б помилкою. Д-вовки — лише продовження моєї мети, а моя мета — стати найвидатнішим хижаком в історії.