Френк Герберт - Бог-Імператор Дюни

Вовча зграя вишикувалася вздовж берега. Усі, крім одного, що спустився до краю річки. Подався нижче, передні лапи майже у воді. Почулося його скавчання.

Сіона знала, що вовк її бачить. Безсумнівно. Д-вовки мали гострий зір. Предками лісових вартових Лето були Пильні Гончаки, а він вивів цю вовчу породу, ще підсиливши їхню зіркість. Вона міркувала, чи зможуть колись вовки здолати закладені в них рефлекси. Полюючи, вони переважно покладалися на зір. Якщо цей один вовк на березі річки зайде у воду, усі інші можуть піти слідом. Сіона стримала подих. Почувалася цілковито виснаженою. Вони здолали майже тридцять кілометрів, другу половину з Д-вовками на п’ятах.

Вовк на краю річки ще раз заскавчав і плигнув назад, до зграї. За якимось безмовним сигналом вони повернулися і стрибнули назад, до лісу.

Сіона знала, куди вони поспішають. Д-вовки могли їсти все, піймане ними в Забороненому Лісі. Усі це знали. Саме тому ці вовки блукали лісом як охоронці Сар’єру.

— Ти заплатиш за це, Лето, — прошепотіла вона. Її голос прозвучав дуже тихо, майже як плюскіт води в очеретах позаду неї. — Заплатиш за Ульота, за Квутеґа, за всіх інших. Заплатиш.

Вона легко відштовхнулася і дозволила течії нести себе, аж доки не торкнулася стопами першої мілини вузького берега. Повільно, переборюючи втому, вибралася з води й зупинилася, аби перевірити, чи не промокнув вміст запечатаного пакета. Печатка була цілою. Якусь мить Сіона дивилася на неї при місячному світлі, а тоді здійняла погляд на стіну лісу по той бік річки.

«Ціна, яку ми заплатили. Десять дорогих друзів».

Сльози зблиснули в очах, але вона успадкувала дещо від древніх фрименів, тож сліз було небагато. Авантюрна переправа через річку, тоді прямісінько через ліс, доки вовки патрулювали північні кордони, далі крізь останню пустелю Сар’єр та оборонні мури Цитаделі — це все здавалося їй сном… навіть утеча від вовків, яку вона передбачала, адже було певним, що зграя вартових помчить навперейми нападникам і чекатиме… це все було сном. Це вже в минулому.

«Я врятувалася».

Вона знову приторочила до спини запечатаний пакет.

«Я пробилася крізь твою оборонну лінію, Лето».

Тоді Сіона подумала про зашифровані томи. Була певна — щось сховане в рядках тайнопису прокладе дорогу її помсти.

«Я знищу тебе, Лето!»

Не «Ми знищимо тебе!» Не таким був шлях Сіони. Вона має зробити це сама.

Обернулася і рушила в бік садів за скошеним лужком над річкою. Ідучи, повторила свою клятву, уголос додавши до неї давню фрименську фразу, що містила її повне ім’я:

— Сіона ібн-Фуад аль-Сеєфа Атрідка проклинає цим тебе, Лето. Ти заплатиш сповна!

Я народився як Лето Атрід ІІ понад три тисячі стандартних років тому, рахуючи від моменту, коли змушую ці слова друкуватися. Моїм батьком був Пол Муад’Діб. Матір’ю була його фрименська дружина Чані. Бабцею по матері була Фарула, відома серед фрименів зелейниця. Бабцею по батькові була Джессіка, витвір розплідної програми Бене Ґессерит, що мала за мету створити чоловіка з силами Превелебних Матерів Сестринства. Дідом по матері був Лієт-Кайнс, планетолог, який організував екологічну трансформацію Арракіса. Дідом по батькові був Лето Атрід, потомок Дому Атрея, що міг простежити своє походження від грецького предка.

Досить цього родоводу!

Мій дід по батькові помер, як багато добрих греків, намагаючись убити свого смертельного ворога, старого барона Владіміра Харконнена. Тепер вони обидва неспокійно спочивають у моїх предківських пам’ятях. Навіть мій батько невдоволений. Я зробив те, чого він злякався, і його тінь мусить бути співучасником наслідків.

Так вимагає Золотий Шлях. «А що таке Золотий Шлях?» — спитаєте ви. Це виживання людства, не більше й не менше. Ми, наділені передзнанням, ті, кому відомі пастки в людському майбутті, завжди відповідальні за нього.

Виживання.

Хай як би ви з цим почувалися — ваші дрібні нещастя і радості, навіть ваші муки й зриви, рідко нас обходять. Мій батько мав таку силу. У мене вона більша. Ми можемо час від часу зазирати крізь запону Часу.

Планета Арракіс, звідки я правлю мультигалактичною Імперією, уже не та, як тоді, коли її називали Дюною. За тих часів уся планета була пустелею. Тепер від неї зостався лише клаптик, мій Сар’єр. Гігантські піщані хробаки вже не блукають на волі, продукуючи меланжеві прянощі. Прянощі! Дюна привертала увагу лише як джерело меланжу, єдине джерело. Що за надзвичайна субстанція! Жодна лабораторія не спромоглася відтворити її. Це найцінніша речовина, яку будь-коли мало людство.