Френк Герберт - Бог-Імператор Дюни

— Ми не можемо дозволити собі додатковий тягар. Викинь їх геть.

— Несуттєві речі так не ховають, — заперечив Ульот.

Квутеґ підтримав Раді:

— Ми прийшли по плани Цитаделі й маємо їх. А ці томи надто важкі.

Але Сіона погодилася з Ульотом.

— Я понесу їх.

На цьому суперечка вичерпалася.

Бідний Ульот.

Усі знали, що він найгірший бігун у команді. Багато в чому Ульот був повільним, але годі було заперечити ясність його мислення.

Він гідний довіри.

Ульот був гідним довіри.

Сіона опанувала свій гнів і використала його енергію, щоб прискорити темп. Дерева в місячному світлі пролітали повз неї. Вона ввійшла в понадчасову порожнечу бігу, де не було нічого, крім її власних рухів, а її тіло робило лише те, що було закладено в ньому на рівні рефлексів.

Коли вона бігла, чоловіки вважали її прекрасною. Сіона це знала. Її довге темне волосся було міцно зв’язане, щоб не вповільнювати руху, розвіваючись на вітрі. Вона назвала Квутеґа дурним, коли той відмовився наслідувати її стиль.

Де Квутеґ?

Її волосся було не таким, як у Квутеґа. Мало глибокий каштановий відтінок, який часом плутають із чорним кольором. Але насправді воно не чорне, зовсім не таке, як у Квутеґа.

Як це часом трапляється з генами, її риси відтворювали образ давно померлого предка: ніжний овал обличчя, пишні губи, зіркі очі над маленьким носиком. Її тіло стало витягнуто-худим за роки бігу, але посилало сильні сексуальні сигнали зустрічним чоловікам.

Де Квутеґ?

Вовча зграя затихла, і це наповнило її тривогою. Так вовки зробили перед тим, як повалили Раді. Так було, коли доп’яли Сетусу.

Вона казала собі, що тиша може означати щось інше. Квутеґ теж був мовчазним… і сильним. Травма, здавалося, не надто його турбувала.

Сіона почала відчувати біль у грудях, тяжко дихала — відомі симптоми з багатокілометрових тренувань. Піт постійно заливав її тіло під тонким чорним біговим одягом. Вона несла на спині приторочений з самого верху пакет із цінним вмістом, запечатаний, щоб не пошкодити під час переходу через річку. Подумала про складені там карти Цитаделі.

Де Лето переховує свій запас прянощів?

Це сховище мусило міститися десь у Цитаделі. Мусило. Десь на картах буде вказівка. Меланжеві прянощі, яких прагнули Бене Ґессерит, Гільдія та всі інші… це було нагородою, вартою такого ризику.

І ці два зашифровані томи. Квутеґ мав рацію: рідуліанський кристалічний папір був важким. Але вона поділяла Ульотів захват. У шифрованих рядках приховано щось важливе.

У лісі позаду неї знову залунало жадібне вовче виття.

Біжи, Квутеґу! Біжи!

І раптом просто перед собою, між деревами, вона побачила широку чисту смугу, що межувала з річкою Айдаго. Помітила зблиски місячного сяйва на воді за галявиною.

Біжи, Квутеґу!

Тужила за голосом Квутеґа, за будь-чиїм голосом. З одинадцяти тих, хто розпочав цей біг, зосталося лише двоє. Дев’ятеро заплатило за цю авантюру своїм життям: Раді, Алін, Ульот, Сетуса, Інінеґ, Гутьє, Мемар та Оала.

Сіона подумки промовляла їхні імена й за кожним посилала безмовну молитву до старих богів — не до тирана Лето. Особливо молилася до Шай-Хулуда.

«Молюся до Шай-Хулуда, що живе в піску».

Зненацька вона опинилася поза лісом, на осяяній місяцем смузі скошеної трави над річкою. Вода за вузьким, усипаним галькою берегом манила її. На тлі маслянистої течії берег видавався срібним.

Гучний крик з-за дерев ледь не збив її з ніг. Вона впізнала голос Квутеґа, що здіймався над дикими вовчими звуками. Квутеґ звертався до неї, не називаючи імені, тим безпомильним криком з одного слова, вартого нескінченних розмов, — посланням життя і смерті.

— Біжи!

Звуки зграї перетворилися на страхітливе сум’яття шаленого вереску, але більше ні звуку від Квутеґа. Вона вже знала, на що використав Квутеґ свої останні життєві сили.

«Затримав їх, щоб допомогти мені втекти».

Виконуючи наказ Квутеґа, вона помчала на берег річки й коміть головою кинулась у воду. Після жару від бігу вода здалася крижаною. Це на мить її приголомшило, вона випірнула, намагаючись пливти й відновити дихання. Дорогоцінний пакет здійнявся і бив їй по потилиці.

Річка Айдаго була тут неширокою, не більше п’ятдесяти метрів, текла ледь вигнутою дугою, з оточеними коренями піщаними зазублинами та пологими берегами, густо оброслими буйними очеретами й травою. Вода не хотіла триматися прямої лінії, запроєктованої для неї інженерами Лето. Сіону підтримувала на духу певність, що у Д-вовків закладено рефлекс зупинятися перед водою. Їхню територію обрисовували межі: по цей бік річка, по той бік — вал пустелі. Попри це, кілька останніх метрів вона пропливла під водою і випірнула в тіні урвища. Тоді озирнулася.