Френк Герберт - Бог-Імператор Дюни

Голова Айдаго впала на груди.

— Отримаєш компенсацію, — прохрипів Лето. — Мої Рибомовки оберуть тебе, а не Сіону. Будь із нею добрим, Дункане. Вона щось більше, ніж Атріди, і містить у собі зерно вашого виживання.

Лето повернувся до своїх пам’ятей. Вони перетворилися на легкоплинні міфи, що ледь трималися всередині його свідомості. Він відчув, що може провалитися у час, який сам собою змінював минуле. Пролунали якісь звуки, і Лето намагався витлумачити їх. Хтось вибирається на камені? Полум’я розступилося, показавши Сіону поруч із Айдаго. Стояли, тримаючись за руки, як двійко дітей, що заспокоюють одне одного, перш ніж вирушити в незнане місце.

— Як він може ще жити так? — прошепотіла Сіона.

Лето почекав, щоб з’явилися сили для відповіді.

— Мені допомагає Хві, — сказав він. — Ми побули трохи разом. Нас поєднували більше наші сильні сторони, ніж слабкі.

— І глянь, що це тобі дало! — глузливо вигукнула Сіона.

— Так, і моліться, щоб і ви отримали те саме, — прохрипів він. — Можливо, прянощі дадуть вам час.

— Де твої прянощі? — запитала вона.

— Глибоко під січчю Табр, — відповів він. — Дункан знайде їх. Ти знаєш це місце, Дункане. Тепер воно називається Табур. Контури ще збереглися.

— Навіщо ти це зробив? — прошепотів Айдаго.

— Це мій дар, — відповів Лето. — Ніхто не знайде потомків Сіони. Оракул не зможе її побачити.

— Що? — в унісон промовили вони, схилившись, аби розібрати його дедалі слабший голос.

— Я даю вам новий час без паралелей, — сказав він. — Усі лінії розходяться. На його кривих не буде точок перетину. Я даю вам Золотий Шлях. Це мій дар. У вас ніколи не буде таких перетинів, які ви мали колись.

Язички полум’я закрили йому бачення. Біль слабшав, але він далі зі страшною чіткістю відчував запахи та звуки. Обоє, Айдаго й Сіона, дихали швидко й неглибоко. Дивні кінестетичні відчуття почали переплітатися, торуючи собі шлях крізь Лето, — відлуння його костей і суглобів, яких, він це знав, більше не існувало.

— Дивись! — вигукнула Сіона.

— Він розпадається. — Це Айдаго.

— Ні! — Сіона. — Це відпадає зовнішній шар. Дивись-но! Хробак!

Лето відчув, як його частки заповнює м’яке тепло. Біль припинився.

— Що це за дірки в ньому? — Сіона.

— Думаю, це була піщана форель. Бачиш форми?

— Я тут, аби довести, що хтось із моїх предків помилився, — сказав Лето (або ж подумав, що сказав, але це те саме, якщо йдеться про його журнали). — Я народився людиною, проте помираю не людиною.

— Я не можу на це дивитися! — промовила Сіона.

Лето почув, як вона відвертається, гуркіт каміння.

— Ти ще тут, Дункане?

— Так.

«То я ще маю голос».

— Дивись на мене, — сказав Лето. — Я був кривавою грудочкою м’якоті в людській утробі, трішки більшим за вишню. Дивись на мене, кажу!

— Я дивлюся. — Голос Дункана був ледве чутним.

— Ти сподівався гіганта, а знайшов гнома, — сказав Лето. — Тепер ти починаєш пізнавати обов’язки, що є наслідками діянь. Що ти зробиш з новою силою, Дункане?

Настала довга тиша, тоді голос Сіони.

— Не слухай його! Він був божевільним!

— Звичайно, — промовив Лето. — Божевілля, зведене до методу, — це геніальність.

— Сіоно, ти це розумієш? — спитав Айдаго. Який жалібний цей голос гхоли.

— Вона розуміє, — сказав Лето. — Те, що твоя душа дійшла до кризи, якої ти не передбачив, — це по-людськи. Так завжди є з людьми. Монео врешті-решт це зрозумів.

— Я хотіла б, щоб він швидше помер! — вигукнула Сіона.

— Я — розділений бог, а ви зробите мене цілісним, — сказав Лето. — Дункане? Думаю, що зі всіх моїх Дунканів ти подобаєшся мені найбільше.

— Подобаюсь? — До голосу Айдаго частково повернувся гнів.

— У моїй симпатії є магія, — відповів Лето. — У магічному світі все можливо. У твоєму житті домінувала фатальність пророцтва, а не в моєму. Тепер ти бачиш капризи містерій і просиш мене розвіяти їх? Я хотів би їх лише підсилити.

Інші всередині Лето почали наново утверджувати себе. Без солідарності колоніальної групи, що підтримувала його ідентичність, він почав втрачати своє місце серед них. Вони заговорили мовою постійного «ЯКБИ». «Якби ти лише… Якби ми тільки…» Він хотів криком змусити їх до тиші.

— Тільки дурні віддають перевагу минулому!

Лето не знав, чи справді прокричав це, чи тільки подумав. Відповіддю була моментальна внутрішня тиша, що зливалася з зовнішньою тишею. Він відчув, що деякі пасма його давньої ідентичності досі неторкані. Спробував заговорити й знав, що це насправді, бо Айдаго промовив: