Френк Герберт - Бог-Імператор Дюни

Звуки вторглися в його муку. Він обернувся в заглибині печери й побачив линву, що звисала біля входу. Линвою з’їхала якась постать. Він розпізнав Нейлу. Вона опустилася на камені та сіла навпочіпки, у тінях дивлячись на нього. Полум’я, що було зором Лето, розступилося, показавши іншу постать, яка спустилася линвою: Сіона. Вони з Нейлою кинулися в його бік і зупинилися, поглядаючи на нього. Спустилася третя постать: Айдаго. Він рухався з шаленою люттю, метнувся до Нейли, вигукуючи:

— Навіщо ти її вбила? Ти не мала вбивати Хві!

Нейла відштовхнула його плавним і легким, майже байдужим помахом лівої руки. Підбігла ближче до каменів, стала навкарачки й заглянула до Лето.

— Владико? Ви живі?

Айдаго був уже позаду неї, витягаючи з кобури лазеростріл. Здивована Нейла обернулася, а він тим часом прицілився і потягнув за курок. На маківці голови Нейли спалахнуло полум’я, поширилося вниз. Розділило її, шматки розсипалися нарізно. Загорівся однострій, а крис-ніж випав і на друзки розбився об каміння. Айдаго не бачив цього. На його обличчі з’явилася гримаса безумства. Палив і палив шматки Нейли, аж доки заряд лазеростріла не вичерпався. Вогненна дуга зникла. Серед розжарених каменів зосталися лише мокрі шматки тіла та одягу, з яких здіймався димок.

Це була мить, якої чекала Сіона. Підбігла до Айдаго й вирвала з його рук уже непотрібний лазеростріл. Він повернувся до неї, а вона напружилася, готова підпорядкувати його собі. Та шал уже розвіявся.

— Навіщо? — прошепотів він.

— Це вже сталося, — відповіла вона.

Вони обернулися і глянули в тінисту печеру Лето.

Лето не міг навіть уявити, що вони побачили. Знав, що його шкіра-оболонка зникла. Натомість відкрилася якась поверхня, усіяна проколами форелячих війок. Що ж до решти, він міг лише відповісти поглядом на погляди двох постатей зі світу, поораного смутком. Крізь полум’я видіння побачив Сіону як демоницю. У думках з’явилося ім’я демониці, і він промовив його голосом, підсиленим печерою і значно гучнішим, ніж сподівався:

— Ганмія!

— Що? — Вона на крок підступила до нього.

Айдаго затулив долонями обличчя.

— Глянь, що ти зробила з бідним Дунканом, — сказав Лето.

— Знайде собі інших коханих. — Як бездушно це прозвучало, наче луна його власної гнівної юності.

— Ти не знаєш, що значить кохати, — промовив він. — Ти хоч колись щось віддала? — Він міг лише заламати руки, тобто те, що було раніше його руками. — Підземні боги! Що я віддав!

Вона підступила ще ближче, потяглася до нього рукою, тоді відсахнулася.

— Я справжній, Сіоно. Глянь на мене. Я існую. Можеш мене торкнутися, якщо відважишся. Простягни руку. Ану ж!

Сіона повільно потяглася до того, що було його переднім сегментом, місця, в якому вона спала в Сар’єрі. Коли відвела руку, на ній зосталися сині сліди.

— Ти торкнулася мене й відчула моє тіло, — сказав він. — Хіба ж це не диво з див, понад усе в нашому світі?

Вона кинулася назад.

— Ні! Не відвертайся від мене! Глянь на те, чого ти торкнулася, Сіоно. Як ти можеш торкнутися мене, але не можеш торкнутися себе самої?

Вона стрімко відвернулася від нього.

— У цьому різниця між нами, — промовив він. — Ти — це втілений Бог. Тебе облягає найвище чудо цього світу, а ти не хочеш ні торкнутися його, ні побачити, ні відчути, ні повірити в це.

Тоді свідомість Лето помандрувала до оточеного ніччю місця, де, як йому здалося, він почув звуки металевих комах із його прихованих принтерів, що заклацали у своєму неосвітленому приміщенні. У цьому приміщенні було цілковито відсутнє випромінювання, це була іксіанська не-річ, що робило його місцем неспокою і духовного відчуження, бо воно не мало зв’язку з рештою Всесвіту.

Але матиме цей зв’язок.

Тут він відчув, що його іксіанські принтери запрацювали, що вони без спеціальної команди реєструють його думки.

«Пам’ятайте, що я зробив! Пам’ятайте мене! Я здобуду виправдання!»

Полум’я видіння розступилося, показуючи Айдаго там, де раніше стояла Сіона. Десь за Айдаго, на краю його поля зору, промайнув якийсь жест… ах так: це Сіона махнула рукою, наказуючи комусь на вершині бар’єрної Стіни.

— Ти ще живий? — спитав Айдаго.

Голос Лето задихано просвистів:

— Дозволь їм розбігтися, Дункане. Нехай тікають і ховаються, де забажають, у тому світі, який виберуть.

— Та будь ти проклятий! Про що ти кажеш? Я б радше дозволив їй жити з тобою!

— Дозволив? Я нікому нічого не дозволив.

— Чому ти дозволив Хві померти? — простогнав Айдаго. — Ми не знали, що вона була там з тобою.